Завдання: переказати легенду про незвичайну рослину.
Було це давно. Два королі — польський та угорський — об’єднали свої війська, щоб разом воювати Волинь. Прийшли в зелену Погорину і підступили до стін міста Дорогобужа. Захисникам града — княжим воїнам, міщанам і мешканцям довколишніх сіл, які заховалися від нападників за міськими стінами,— прибульці передали листа. Пропонували без битви відчинити міські брами, вийти в поле без зброї і здатися в полон. За це королі обіцяли всім зберегти життя. В іншому випадку, погрожували: місто буде спалене і на ласку переможців сподіватися нічого.
Коли минув відведений на роздуми час, із Дорогобужа вийшов посланець. Зайди-воїни зустріли його і привели на узвишшя, де возсідали королі.
— Я приніс відповідь на ваш лист,— сказав посланець і передав владарям бадилину з розчепірчатим, схожим до ясенового, листям та з блідо-рожевим суцвіттям на верхівці.
— Як?!— здивувалися владарі,— Оце й усе?
— Мені старійшини доручили передати тільки це… А ще веліли сказати: якщо вам цього зілля замало, то ось довкола вас на пагорбі його цвіте скільки завгодно…
Що з посланця візьмеш?!
Зібрали королі своїх радників та наймудріших мужів. Думали, думали — ніяк не зрозуміють, що саме захисники міста сказали їм оцим зелом.
Коли знайшовся один:
— Я знаю це зілля. Воно горить і не згоряє.
Він взяв із багаття палаючу скіпку і підніс її до квітучого куща. Тієї ж миті увесь кущ спалахнув голубувато-зеленкуватим полум’ям. Та ще через мить полум’я згасло. І всі побачили, що кущ стоїть неушкоджений — такий же рожевоквітий, усміхнений.
І всі враз зрозуміли, що саме відповіли захисники Дорогобужа на їхній ультиматум.
І мовив угорський король королеві польському:
— Ми ніколи не завоюємо цієї країни. Тому я повертаю своїх воїв додому. І тобі раджу зробити те ж саме.
Давно це було. Відтоді сотні разів вороги воювали наш край. Але кожного разу залишалися з облизнем. А край зеленіє під синім небом та ясним сонцем. І щоліта тут рожево квітнуть на осонні кущі неопалимого зела, стверджуючи незнищенність української землі і її народу.
Неопалима купина. Так називається це зело. Люди завжди з пошаною ставилися до нього, народна фантазія приписувала рослині різноманітні магічні властивості. Воно й зрозуміло: де ще знайдеш подібне, щоб горіло і не згорало?!
Вчені-ботаніки дослідили, що нічого надприродного в такому горінні немає. Просто у спекотний день квітуча рослина виділяє ефірну олію. Отож довкола квітів скупчується невидима хмарка летких речовин. Якщо ж до верхівки куща піднести запалений сірник, то ці леткі речовини спалахують голубувато-зеленим
вогнем. При цьому сама рослина залишається неушкодженою. Саме від цього і пішла народна назва «неопалима купина». Ботаніки називають рослину прозаїчніше: ясенець. Бо листя її справді дещо нагадує листя ясена. А ще в Карпатах подекуди називають неопалиму купину «червоною рутою».
Сам образ неопалимої купини використовується в Україні досить часто. Зокрема, значного поширення набула ікона, яка так і називається: «Неопалима Купина». На ній зображення Богородиці з Сином на руках вписується у восьмикутну зірку, яка складається з двох — червоного і зеленого — чотирикутників з гострими кутами й увігнутими всередину сторонами. Зелений означає колір куща купини, червоний — колір полум’я, яке охопило рослину. Правда, сама композиція такої ікони виникла на основі порівняння Богоматері з незго-раючим кущем, побаченим, згідно з Біблією, Мойсеєм на горі Фавор. Але деякі художники, особливо самодіяльні, на іконі довкола восьмикутної зірки зображують листя неопалимої купини, а то й розквітлу рослину — ту саму, яка подекуди ще збереглася на узвишшях рідного краю. Ікона «Неопалима Купина», виставлена у храмі чи в хаті, ніби-то оберігає приміщення від пожежі і блискавки.
Є і християнське свято Неопалима Купина. Воно відзначається щорічно 17 вересня. Віруючі моляться Неопалимій Купині — Богоматері,— прохаючи захистити дім і худобу від блискавки та вогню.
Неопалима купина — це поетичне відображення долі України та українського народу. Яких тільки бід не випадало на наш край! Його палили, плюндрували, грабували, нищили; століттями різні заброди висмоктували животворні сили, забороняли українську мову й культуру, викорчовували саму назву «Україна». Але, як писав наш Великий Кобзар: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля».
Незнищенність твоєї Вітчизни, незнищенність твого народу — ось що символізує рожевоквітна неопалима купина.
(634 сл.) (За М. Слабошпицьким)