Творче завдання: викласти власні міркування про труд­нощі, яких зазнає сучасна людина на шляху самопізнання.

Відколи себе усвідомлював, десятою дорогою обминав тих вчителів, і не так шкільних, як неформальних навчителів жит­тя. Та й чи правен хтось у когось учитися: підходити легень­ко до когось, натрапивши на нього випадково чи після довгих ретельних розшуків, або й знаючи його десятиліттями і лише тепер наважившись зав’язати з ним розмову; підходити котя­чими кроками непевності, хоча кроки ті радше обережні, аніж несміливі, і більш, агресивні, як поблажливі, і давно вже не просто кроки; підходити зі схиленим уділ зором, який, однак, здатен помічати не лише патиччя під ногами, а й соломину на чужих віях, трохи підносити когось, а потім, раптом шугнув­ши набік із легкістю фатального авто, дати піднесеному впас­ти плазом серед курного шляху; підходити до когось і словом проламувати мур хвилевої задухи, яка може бути наслідком цілком щирого хвилювання за успіх задуманого, так само, як і намаганням приховати схильність до корисливого прихову­вання: послухайте… мені до вподоби ваші думки і ваша… ма­нера висловлювати їх… дайте мені трохи цього й цього, а якщо чогось доброго я не запримітив у вас, то вибачайте і дайте ще й цього… за те буду вас поважати і величати навчителем, на­ставником, духовним батьком.

Завершуєш свою тираду й зі страхом помічаєш: співрозмов­ник хапливо виймає із грудей серце і простягає закривавлене тобі; знетямлений світ затихає, і тільки чути квапливе крапан­ня — ніби кроки того, хто покидає нас назавжди. Дароване сер­це ніколи не знайде собі сталого притулку і кочуватиме від не­повної людини до напівлюдини, від напівлюдини до неповної, і зрештою повернеться на давно остигле згарище.

Або ж так: підходити, скрадаючись, серед ночі, брати, на-пихаючи в торбу й кишені, не знати що, ні, щось сяйливе у те­мряві й майже невловиме для беручких і беручих, те, що на ранок виявиться звичайним непотребом чи річчю, знайомою лише умовно, як-от нерозпізнана дрібна деталь космічного ко­рабля; підстерігати когось у стосунках з іншими, чути сказане для інших, бачити постале не для твоїх очей, брати простягну­те не тобі; тихо й затято виловлювати когось у його писаннях, у дружніх і гострокритичних згадках про нього, провокувати знайомих на відвертість щодо «твоєї» особи. Викрадати когось у когось, час від часу неуважно констатуючи, як марніє він у твоїх очах, стає, можливо, тобою, а далі бозна-ким ще.