Озирнімося навколо. Дедалі частіше постає питання про непередбачені наслідки науково-технічного прогресу. Надрозвинена інформатика й небувала легкість переміщень, які надихають, тішать і додають відчуття могутності й сили, на­справді ослаблюють і знеособлюють кожного зокрема.

Поспіх став життєвою нормою. Індивідуальні запити в без­межжі необхідності непомітно перетворюються в одноманітну картинку масовості та серійності. Всюдисуща реклама без­упинно руйнує здатність людини до самостійного судження. Телевізор привчає до калейдоскопічного нашарування зміни вражень. Ідеться вже не про самі враження, а про цю безпе­рервну зміну, без якої неначе й жити стає неможливо. А елек­тронний вітер, з безглуздою гордістю званий інформаційним вибухом, видмухує всі запаси пам’яті, перетворюючи стару скарбницю на порожню й слизьку трубу.

Інтенсивний розвиток електроніки й радіотехніки призвів до забруднення природного середовища електромагнітними випромінюваннями. Головне їх джерело – радіо-, телевізійні й радіолокаційні станції та центри, високовольтні лінії елек­тропередач і підстанцій, електротранспорт, телевізори й комп’ютери (особливо – телевізійні зали, студії, Комп’ютерні центри, де зосереджено багато цієї техніки).

Що таке електроніка? Вона не жива й не мертва, а швид­кість процесів, які відбуваються в ній, величезна. Її не на­звеш розумною, проте й на безглузду вона не скидається. їй властиве щось на зразок саморозмноження, а її підприємли­вість не має меж. Хто вона: утішник, «полегшувач» життя? Ні, вона полегшує не життя, а розв’язання тих здебільшого штучних завдань і задоволення порожніх потреб. І робить вона це лише з тією кабальною умовою, що ми передоручимо їй власну ініціативу й відповідальність, станемо без неї безпо­мічними і безмежно залежними від її сумнівних зручностей.

Слідами технічного прогресу вона ввірвалася в людську душу й мозок, бажання і навички, прагнучи опанувати людину й переінакшити її за власною подобою.

Що й казати: момент вторгнення був обраний навдивови­жу прицільно – саме кінець чергової культурної епохи, період, що несе душевну прострацію й затемнення духу, журливий перебій, коли дитяча основа людини звільняється від несправжніх дорослих нашарувань, що обпадають з неї, як пересохла фарба з жерсті, і виразно заявляє про себе. У чому виявляється найповніше дитяче єство? У безвідповідальності. У необачності.

У самозабутній грі.

У мене перед очима численні натовпи дітей, повністю захо­плених новою чарівною іграшкою – комп’ютером. Забуто все: затишок рідного дому, авторитет батька, школа, вимоги вихо­вателів і вчителів, необхідність тривалого й нудного навчан­ня.

І якщо роздмухати гру до тих грандіозних розмірів, які со­лодко вимріяв добрий професор Тапскотт, – наслідки будуть жахливими, оскільки дитячі ігри так званих дорослих небез­печні геть не по-дитячому.

Братання з комп’ютером культивує моральну спустоше­ність, лінь мозку, вседозволеність і ганебну для дорослих пси­хологію розбещеної дитини.

Утім, мені не здається, що електронна недуга зайшла по-справжньому далеко. Шкода лише, що моє припущення побу­доване не на вірі в здатність людини отямитися й зрозуміти, а на невтішній упевненості, що людству, яке загралося, за­бракне часу й можливості довести цю гру до її логічного за­вершення.

(452 слова)
За В. Акоповим