Люди бачили цього дивного, одягненого в усе чорне чолові­ка в містах і селах, зустрічали його в степах і борах — скрізь на неоглядних просторах України, а потім і в Росії, в Поль­щі. Цей уже немолодий, сивобородий монах збирав милости­ню для свого монастиря, і люди подавали її, бо дуже шанува­ли і монастирі, і ченців, що були уособленням знань і мудрості великої.

Часом люди розповідали монахові про свої біди і клопоти, іноді прохали оглянути хворого й підказати, як його лікувати. І він усім прагнув допомогти — кому добрим словом і порадою, а з ким ділився і своїми знаннями.

Певно, ніхто з людей не знав, що то — не просто звичайний монах, а видатний український поет Климентій Зиновіїв, що мине колись і сто, і двісті років по його смерті, а вірші стомленого подорожанина читатимуть далекі нащадки, знаходячи в словах поета цілющий мед мудрості.

(137 сл.)    (Із книги «Дванадцять місяців»)