Мама співала. Богдась повертався додому, чув її голос, і враз усі плани, увесь його хлоп’ячий клопіт відходили кудись далеко, і думки линули ген-ген за Сену, за Булонський ліс, за Париж, за Францію…
Про що він міг думати, коли мама співала?
Зажурилась Україна, Що ніде прожити, Витоптала орда кіньми Маленькії діти.
Найдужче він любив оці пісні про Україну, запорожців, Кар-мелюка — мама й книжку про Кармелюка написала для нього, і ту стару пісню любив він, що ще малим вивчив від Дорошенка «Ой, на горі та й женці жнуть».
А ще була сумна, тужлива до безкраю пісня про чайку. Мама казала, що це також про Україну.
Ой біда, біда
Чайці-небозі,
Що вивела чаєняток
При битій дорозі.
І він, Богдась, думав, коли б уже вирости швидше, зовсім вирости й бути в гуртку таких, як учитель його Сахновський, як цей веселий Тедзик, що був у загоні повстанців і втік з київської фортеці, як брат художника Якобі Павло, якого поранили в бою, а він теж був на боці повстанців.
А мама співала так розпачливо:
А бугай бугу гне чайку в дугу… Не кричи, чайко, бо повішу в лугу. Як не літати, як не кричати, Дітки маленькі, а я їх мати. Киги, киги! Злетівши вгору, Тільки втопитись в Чорному морі!
Аж сльози підступають до очей Богдася. Хоч би ніхто його не побачив!
Та раптом мама зовсім змінює мелодію, і улюблена Богдасева весела пісенька лине з вітальні, де стоїть напрокат взяте піаніно:
А вже весна, а вже красна, Із стріх вода капле! Із стріх вода капле! Молодому козаченьку Мандрівочка пахне, Мандрівочка пахне!
Ой, скільки вже тих пісень знає мама! Його найкраща, найрозумніша, найкрасивіша у світі мама! (О. Іваненко; 270 сл.).