Щоранку з побережної далечі з’являється хлопчик віку, коли фантазія цвіте і берегові дітлахи почуваються Магелланами. Десь аж з-під рибальського обрію з’являється його темненька щуплява постать. Усе виразніше проступає через туман, іде узбережжям.
Безлюдно. Море жене крутогриві вали. Пірнає та виринає між бурунів самотній буйок, а тут — так само самотній на всім узбережжі — з’являється хлопчик. Напевно, рибальський син. У чорненькій курточці, у сірому кашкеті, він неквапом звершує свій щоденний узбережний маршрут. У руці — школярський портфелик, що його юний господар тримає ніби за вухо…
Іде понад розламищами бетонного бурелому, часом перескакуючи з каменя на камінь, вглядаючись у зелене безмежжя стихії. Може, виглядає рибальські судна? Може, там батько його чи брат?.. Чи, може, щось інше його там цікавить… А може, просто цікаво йому спостерігати…
Не варто питати юного дослідника моря, що він там шукає, бо навряд чи сам він може пояснити, чим са-ме його приваблює вирування прибою, весняний неспокій моря. Хлопчик у червонім пуловері і сам загадка, і для нього кругом загадки… Кажуть, нібито в генах уже закладена потреба дослідження неосвоєного простору…
То море підкрадається до хлоп’яти, то хлоп’я весело крадеться до моря. З-під старенького кашкета чер-воніють нахльоскані вітром вуха. Кеди, видно, бували в бувальцях, вони відстрибують так спритно, коли хвиля набігає… Личко худорляве, зосереджене. Надто ж коли хлоп’я отак присяде і, нахилившись, усе щось вистежує з терплячістю істинного дослідника. Іноді раптом само собі всміхнеться.
Цікаво, що спричинює ту його справді загадкову усмішку. Худорляве личко розквітає. Хлопчик у своєму невтомному пошуку ніби переживає мить натхнення. Між ним і морем виникає не збагнена ніким іншим гар-монія.
Його уважний обхід узбережжя відбувається за будь-якої погоди. Для людини такого віку, мабуть, нема ні вагань, ні сумнівів чи смутку… Весь у полоні цікавості пізнання, у владі своїх пошуків, він подеколи і шторму не помічає, а все слухає нерозгадану мову стихії.
Море шаленіє, бетон, поламаний штормами, лежить усюди навалом, а над усім цим зі своїми думками якимись щоранку спокійно бреде, розмахуючи портфеликом, юна людина. І щоранку несе в собі оту жагу шу-кати по берегу щось навіть незначне для нас, а для нього, школярика, таке важливе і вражаюче.
Ось він, син людства, прямує в майбутнє…