Жила колись в Україні родина. Чоловік козакував на Січі, коли вороги нападали, а в мирний час сіяв хліб на своєму ху­торі. Жінка допомагала йому й наглядала за дітьми. Було в них п’ятеро синів і одна донька. Жили собі та працювали, досягли вже якогось достатку. Обминало їхнє обійстя будь-яке нещастя та лихо. Від татарського й польського розорення оберігав гли­бокий байрак, у якому ховалася невеличка похила хатинка та хліви, а ще гострі шаблі й стріли батька й синів.

Як наслала цариця Катерина на вкраїнські землі своїх воя­ків, то знайшли вони той щасливий хутір і взялися до пограбу­вання. Билися з непрошеними гостями батько й сини, проте не змогли подолати натиску загарбників. Кинулися кати до хати, та на порозі стала зі самострілом мати. Поклала кулею отамана тих розбійників, одначе з іншими вояками не впоралася.

Залишилася живою лише донька. Поховала вона матінку в садочку, й на тім місці виросло деревце, що навесні зацвіло пишним білим квітом, а влітку налилося червоними ягодами, схожими на краплини крові. Милувалася дівчина квітом дерев­ця, коли скуштувала смачних ягід, відразу заснула. Наснило­ся її те деревце, а з нього наче вийшла постать матері.

— Видиш ня, донечко? — шепотіли люблячі вуста.

Відтоді те деревце всі люди називають вишнею.

(194 сл.)                                           (Із газети «Казковий вечір»)