Відродження культурного життя в Україні в повоєнні роки було пов’язане з великими труднощами. В умовах відновлення важкої промисловості й нарощування військового потенціалу країни катастрофічно не вистачало коштів на соціально-культурну сферу.
Після війни починає відновлюватися система народної освіти. Набувають поширення вечірня й заочна форми навчання. У 1953 р. було введено обов’язкову семирічну освіту для дітей. Тривала русифікація шкіл і освіти загалом. Комуністична партія прагнула зберегти й посилити свій контроль над учнівською молоддю.
Відновили роботу вищі заклади освіти: Київський, Харківський, Одеський університети (усього 154 вищі заклади освіти). У повоєнні роки було відновлено роботу науково-дослідних інститутів. Академію наук УРСР очолював видатний учений О. Палладін. У 1946 р. в Україні почав діяти перший в СРСР атомний реактор.
Українська культура збагатилася художніми творами вже відомих авторів: Остапа Вишні, М. Рильського, В. Сосюри, П. Тичини, Ю. Яновського, А. Малишка.
В Україні діяли три кіностудії — Київська, Одеська, Ялтинська. Розвивалася творча самодіяльність: проводилися концерти, виставки, огляди-конкурси тощо.
У повоєнні роки посилився тиск сталінського режиму на інтелігенцію. Й. Сталін доручив керівництво культурою секретареві ЦК ВКП(б) з ідеології А. Жданову. Тому період від 1946 до 1949 р. в історії культури й науки пізніше стали називати «ждановщиною», маючи на увазі час посиленого втручання сталінського режиму до сфер ідеології, культури, науки, літератури, мистецтва з метою встановлення жорсткого контролю над духовним розвитком радянського суспільства. В Україні велася боротьба з «буржуазним націоналізмом» і «космополітизмом».
Розвиткові біологічної науки заважала «лисенківщина». Т. Лисенко був президентом Всесоюзної академії сільськогосподарських наук; з його діяльністю була пов’язана ідеологізація науки. Генетика й кібернетика оголошувалися «лженауками». Було ліквідовано механізм використання досягнень фундаментальної біології в сільськогосподарській і медичній практиці. Репресій зазнали відомі біологи Д. Третьяков, І. Поляков, С. Делоне та інші.
У період 1946—1951 рр. було прийнято 12 партійних постанов з ідеологічних питань. Першими були постанови ЦК ВКП(б) «Про журнали “Звезда” і “Ленинград”», спрямовані, зокрема, проти творчості А. Ахматової й М. Зощенка. Ідеологічних репресій зазнали журнали «Перець», «Вітчизна». Подібно до цього була прийнята й постанова «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР та заходи для його поліпшення». Почалися цькування працівників мистецтва «на музичному фронті», критика «безпартійних пейзажів», були розгромлені Інститут історії України в системі АН УРСР і українська історична школа, створена М. Грушевським. Були репресовані діячі єврейської культури (справа «Єврейського Антифашистського комітету»).
Вчені й письменники, композитори й художники практично не мали на той час можливості творити нове, оригінальне, живе. Соціалістичний реалізм став єдиним методом творчого сприйняття й відображення світу. Західноєвропейська література сприймалася як література деградації та занепаду. Основою мислення талановитих діячів науки й культури мала стати «партійність». Вважалося, що той, хто не знайомий із творами Сталіна, не може бути творцем. Учені, письменники, художники й композитори повинні були оспівувати соціалістичний лад у всіх його проявах.
Отже, історичний розвиток України в 1945—1953 рр. відбувався за умов посилення сталінського тоталітарного режиму. Відбудова народного господарства не призвела до зростання життєвого рівня населення і відклала вирішення соціальних проблем на наступні десятиліття. Об’єднання етнічних українських земель у межах однієї держави, вихід України на міжнародну арену не принесли українцям реального суверенітету. Будь-які прояви патріотизму стосовно України, а не до СРСР у цілому, вважалися проявами «буржуазного націоналізму» й призводили до репресій з боку уряду.