Творче завдання: доповнити текст власними міркуваннями про значення природи, її краси в житті сучасної людини.
Жив я собі недалеко од сього лепського города у селі. Кожний тобі день, було, що-небудь там веселить серце. Ждеш, було, весни як бозна-чого. От після Стрітення і стане подувать ген відтіля, із Запорожжя, тепленький вітерець; сонечко, вибравшись угору, уже геть припікає. Незабаром сніжок пойнявся водою; скрізь вода! Степ синіє, як море, а по ньому од сонця, як жар, грають іскри. Де набереться у Господа тієї птиці: скрізь летять гуси, журавлі, лебеді; мов яке летюче військо кудись поспішає. Далі трохи просохне, стануть палити степи: вийде чоловік у поле, викреше огню, запалить солом’яний віхоть, та й кине на долівку; затріщить кругом сухий комиш — і пішло пожарище гулять степом!.. Геть покотить і дим, і полум’я; гуля, як той запорожець. А вночі — батечки мої! — як воно горить хороше-прехороше! Кругом гоготить та сяє, мов орда підступає та розіклала огнища — і страшно, і весело!.. Через тиждень не пізнаєш паленого степу — як рута зеленіє. Тільки то там, то там синіє сон та жовтіє горицвіт; по садах цвітуть голубенькі проліски, і вишеньки, і черешеньки, і груші, і яблуні окинуться пахучим біленьким цвітом. Там щоранку кує зозуля, цілісінький день висвистує іволга: покинь сани, візьми віз, щовечір співа соловейко, а на вигоні дівчата затинають веснянки, аж округи луна іде.
Так тобі легко дихать, так весело… Прийдеш у хату, шапку об землю, а сам мерщій на коліна перед образами, молишся і плачеш, плачеш і молишся! За що то Бог святий так любить своє созданіє? Чи достойні ж ми сього?!
А як настане косовиця та вийдуть наші хлопці у степ! Попереду отаман; заломить бриль набакир, шаркне по косі разів зо два лопаткою — і пішов косить! За ним другий, третій, усі витягнуться, мов стрічка, по степу; ідуть мовчки, тільки коси блискають, тільки травиця да квіточки лягають перед ними. Або у жнива. Жарко ополудні, сонечко згори так і обливає тебе теплом; пішов би куди, так і ноги не несуть.
Підеш собі у сад, ляжеш під грушею, і рука тобі лежить, і нога лежить, і голова лежить, увесь лежиш, хоть не спиш, а очі закриєш. Тихо, тихо, травиця не шелестить, тільки коли-не-коли задзижчить, летячи мимо тебе, роботяща бджола. Со-здав же Господь таку трудящу твар!.. Лупнеш очима вгору, а там над тобою між темним гіллям, як золоті крапельки, висять спілі груші; дриґнеш нехотя ногою об дерево — так на тебе, мов той дощ, і бризнуть груші. От, не встаючи, полапцем намацаєш котру біля себе та їси. Та що то за груші, пахучі та солодкі! Щоб я тричі німцем став, коли отут у Петербурзі хто й нюхав такі груші!..
Уберуть добрі люди з поля хліб. Зовсім осінь! У полі пусто, тільки гаври літають; укриють ниву, поклюють чи не поклюють зернят, і полетіли далі. Поїхать би у степ розбить тугу.
(443 сл.) (За Є. Гребінкою)