Завдання: переказати ту частину тексту, в якій оповідається про нічну подорож козаків морем.
Козакові і смерть, і рани не дивина. Якби він довго оплакував загиблих друзів та панькався з кожним слідом шаблі на власнім тілі, то вік не мав би часу не те що бити ворога, а навіть з’їсти та заспівати пісні. Подужчав вітер, і веслярі, поклавши весла в чайки, взялись похмуро до сухарів та риби. Орендарен-ко віддав стерно сусідові, ще кремезному, хоча й підтоптаному, діду Щириці й гукнув, аби усі почули:
— А що, панове молодці, поопускали вуса, мов ті соми на березі?! Злякались турків?
— Шкода хлопців…
— Це тільки перший бій. І перші втрати… — мовив отаман журно. — Ніхто не знає, хто з нас повернеться й побачить неньку Січ… Але хіба нам вперше дивитися кощавій в хижі очі й орати синє море?! — підвищив голос, немов підтяг струну.— Хай бусурмани журяться, ждучи страшної помсти…
— Схопила б їх запупиця! — додав Щириця. Невдовзі, дивлячись то вдалину, то на вітрила, січовики
помітили тривожні зміни. Мов білогриві коні, по морю бігли хвилі, сховалося у сірім мреві сонце, і вітер дужче й дужче зривав зі щогл полотнища.
— Тимоше, буря буде,— сказав Непран отаманові.
— То турки дмуть з Очакова, щоб поспішали ми до султана в гості…
— Чи до шайтана в зуби.
— У нього й так завізно. Поки розмістить бусурманів, посланих сьогодні в пекло, то ми Босфор минемо!..
Вони пливли останніми. Попереду, неначе біла хмара, розкинувши широко крила, летіло біля трьохсот вітрильників.
Такої сили чайок ще не виходило в козацьке Чорне море. Добряче, видно, розмахнувся Тарас Трясило на Варшаву, коли послав такий удар Стамбулу. Це хвилювало Непрану душу, тішило, що рідний край зведеться і скине пута. Він милувався нестримним бігом чайок, невпинним плеском весел, глухим бринінням снасті, що в ньому ледь уловлювався суворий голос думи, ще не народженої, ніким ніде не співаної, але вже існуючої, неначе воля, якої жде Вкраїна і за яку вони прорвалися на цей безмежний простір.
На море швидко й густо лягала чорна ніч. Із байдака Хмельницького передали всім чайкам: не зупинятись на ніч, не відставати, а йти щосили до Босфору. Неначе привиди, човни щезали в темряві, у гулі й свисті вітру… Ставало смутно від самоти, від мороку, від шурхоту вже ледве видних хвиль.
Нарешті все покрила важка пітьма. Ні місяця, ні зір у небі, ні вогника у всьому світі. Байдак і темрява. Навальний дужий вітер і стугін моря, схожий на… Ні, він ні з чим не схожий, цей голос моря, йому немає рівних! Розкотистий, величний, моторошний, він ошелешує того, хто вперше почує бурю, й проймає душу холодом тому, хто вже раніше спробував нічного ґерцю з морем. Вода кипить, розгойдується, неначе тісно їй у величезній чаші, неначе хтось, іще могутніший і невблаганніший, безжально тисне, гонить її у невість із берегів, межи яких їй так спокійно й зручно. Розбурхана, до дна стривожена, вона сліпа й нещадна в своєму жасі й натиску, в своїй безмежній силі.
(455 сл.) (В. Шевчук)