У дитинстві я не могла змиритися з тим, що батьки надто заклопотані своїми справами, часто уникають прямих відповідей на запитання, а в казкову фею взагалі не вірять. Чи не тому вже школяркою з величезним сумнівом сприймала матусині розповіді про Миколая, котрий чемним дітям приносить подаруночки, а неслухам — різочку. Щось подібне часом читаю в очах свого семилітнього синочка… А днями він у школі писав доброму чарівникові листа. Щоправда, вислухавши іронічні репліки своїх однокласників, поцікавився, чи й справді його послання отримає Микол ай і чи можна попросити презент не собі, а… папужці, котрому «дуже самотньо без іграшок». А я, ніяково відводячи погляд, чомусь дуже захотіла повернутися в ті часи, коли щодня визирала у вікно, сподіваючись, що якоїсь чудової миті до мене у гості прилетить Карлсон…
Хоч би там що говорили психологи, але, схоже, нинішні діти дорослішають надто швидко. У шість вони не тільки сідають за парти, а й, пізнаючи світ, поволі поринають у життєву суєту і вчаться не засмучувати батьків, кажучи їм напівправду (навіщо змушувати тата імаму «напружувати зір», якщо вони не хочуть бачити незвичного). Минає час, і запитання «Звідки це взялося?» у наших синів та доньок трансформується в «Куди це поділося?» Вони й самі перестають бачити дивовижні речі й починають гратися у нові ігри, пронизані прагматизмом. Здавалося б, що поганого в тому, що підлітки знають і відстоюють свої права? Та діти також добре проінформовані про обов’язки… батьків. Зокрема, й про те, що саме їм 19 грудня делегував свої повноваження святий Миколай. Отож з очима, як у шаленого окуня, більшість татусів і матусь прочісують нині магазини й базари у пошуках якогось матеріального дива, омріяного їхнім чадом. Власне, й запити у молодого покоління «дорослішають» із кожним днем. Скажімо, одна моя знайома вже півроку відкладає гроші на супердорогий конструктор для свого 10-річного сина. 12-літня донька іншої приятельки забажала МРЗ-плеєр.
Звісно, дорослих, у котрих День Святого Миколая перетворюється на своєрідне випробування, зрозуміти можна. Кожен прагне захистити сина чи доньку бодай від одного з тотальних стресів і створити кровиночці відчуття свята. Та чи почуватиметься дитя комфортно у розмаїтому споживацькому світі, коли не є «одним із натовпу»? Вимоги соціального середовища, зазвичай, двоєдині: «по життю» треба чинити так, а «за правилами» — інакше. Отож, тонко відчуваючи ці нюанси, наші діти вдягають маски задовго до Нового року і з відкритих маленьких людей перетворюються на артистів-лицемірів, котрі майстерно маніпулюють батьками. То чи не ризикуємо ми скласти контрольну для дорослих на «двійку», переконуючи, насамперед, себе, що матеріальна проекція батьківської любові подарує дитині справжню казку? Кожен із нас вимушений шукати золоту середину і, я б сказала, ходити по лезу бритви, адже щирий подарунок неможливо виміряти у якомусь еквіваленті.
(425 сл.) (З газети)