Настав другий вечір. Пішов Степан до могили. Та й собі проспав ніч і не бачив нічого. А як прийшов час Іваньці йти сторожувать, то брати йому й наказують:

— Та гляди, не спи там, а то ти, сякий-такий лобуряка, не будеш так як треба сторожувати.

Пішов Іванька, сів на могилі та й думає, як це йому далі жить. Брати його ненавидять, знущаються з нього. І так йому тяжко та гірко та на братів своїх обидно. Аж опівночі щось як загримить, земля як затрясеться — могила розкрилася. Виліз із могили батько. Зрадів Іванька, що батька побачив, підбіг до нього, обнялися вони та аж заплакали. Посідали тоді вдвох на могилі, балакали усю ніч, балакали, та вже і світать стало.

— Ну, синку, давай попрощаємось. А за те, що ти не спав, так, як твої брати, а стеріг могилу, я тобі щось дам. На тобі, синку, ці три волосинки, вони тобі здадуться.

Дав Іваньці батько три волосинки, попрощався з ним та й поліз у могилу. Загула земля, затряслася могила — де все й ділося, мов і не було нічого. Іванька подумав би, що снилося йому все це, так волосинки в руках. Заплакав він, поцілував хреста на могилі, заховав волосинки в шапку та й пішов, плачучи, додому. Прийшов він додому, став розказувать братам, що йому було, а вони не вірять та насміхаються. Проспав, мов, дурень, на могилі, так йому й приверзлося таке.

— Іди,— кажуть,— свиней он пасти, однак з тебе діла не буде, з дурня такого.

Так вони і стали жить. Хазяйствечко хороше надбали, все б добре було. Та тільки ж як і раніше ненавидять Грицько та Степан Іваньку. Заставляють всяку важку роботу робить, свиней пасти.

А в тій країні та жив цар. І була в того царя дочка — така вже красуня писана, що ну! Багато царевичів та княжевичів хотіли її взяти, та нікому цар не хотів свою доньку оддавать. От він і придумав. Посадив царівну на стовпі на високому і наказав, щоб ті, хто хоче її взять, на конях приїхали до того стовпа. І хто на коні доскочить до царівни, то той на ній і ожениться. Почули про це й наші хлопці. Стали Грицько та Степан і собі собиратись. Годують вівсом коней, чистять їх, збрую лагодять. А Іванька й каже:

— Може, і я з вами поїду?

— Та куди ти й собі між люди пнешся? Куди тобі, грішному, до царівни? Іди ото свиней пасти.

Посідали брати на коней та й поїхали. А Іванька пригнав свиней у ліс, кинув у кущі козубеньку та й каже:

— Ви, опеньки, лізьте в козубеньку, а ви, свинки, пасіться! А сам назбирав хмизу, розклав огонь і поклав туди волосинку — ту, що батько йому дав. А тут де не взявся з огню кінь. Та такий гарний, такий гарний, що й розказать не можна! Підставив він праве вухо Іваньці, той туди вліз, а з лівого вуха вийшов такий красень, так гарно зодягнений — чисто тобі царевич або королевич! Сів він на коня, а кінь його й питає людським голосом:

— Куди тебе, мій хазяїне, нести? Чи ввиш дерева,