Позитивізм (франц. positivisme — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.

Можна виділити декілька етапів:

· перший позитивізм,

· другий позитивізм (емпіріокритицизмом)

· третій позитивізм (логічний позитивізм, неопозитивізм)

· постпозитивізм.

Основні риси позитивізму: 1. наука і наукова раціональність визнається вищою цінністю; 2. вимога перенесення природничо-наукових методів в гуманітарні науки; 3. спроба позбавити науку споглядальності, вимога все перевіряти досвідом; 4. віра в прогрес науки.

Загальна характеристика першого позитивізму.

Засновником позитивізму є французький філософ Огюст Конт (30-і рр. XIX століття ), головна робота якого так і називається —«Курс позитивної філософії». Саме Конт висунув ідею про необхідність відокремлення метафізики від науки. Вчений вважав, що єдиним джерелом пізнання є досвід. Ніяких природжених форм пізнання на зразок апріорних думок Канта не існує. Близькі ідеї висловлювали також Р. Спенсер, Дж. Мілль.

Другий позитивізм, або емпіріокритицизм, виріс з першого. Його відомими представниками були австрійський фізик Ернст Мах, німецький філософ Ріхард Авенаріус, французький математик Ж. А. Пуанкаре. Головною метою даного напряму у позитивізмі було прагнення очистити досвід. Особистий досвід виражається в поняттях, що є історичними конструкціями і залежні від соціальних стосунків. Засоби вираження досвіду повні міфів, помилок, фантазій. Отже, потрібно очистити досвід.

Третій позитивізм (неопозитивізм) має два різновиди: логічний позитивізм і семантичний. Предметом філософії, на думку логічних позитивістів, повинна бути логіка науки, логіка мови, логічний аналіз речень, логічний синтаксис мови. Другий різновид неопозитивізму сприяв розвитку семантики. Цей напрям визначає мові головну роль в усіх сферах діяльності. Усi соціальні колізії обумовлені недосконалістю мови та людського спілкування. Представники: Б. Рассел, А. Тарський, К. Поппер, Л. Вітгенштейн та ін. Неопозитивізм, представлений аналітичною філософією (Квайн, Поппер, Айдукевич, Лукасевич, Котарбіньский, П. Строссон, Дж. Остин) і віденським гуртком, на основі якого оформився логічний позитивізм (М. Шлік, Р. Карнап, Нейрат, Ф. Вайсман, В. Крофт, Ф. Кауфман).

Сучасний позитивізм — це постпозитивізм, у рамках якого намічається очевидна тенденція до пом’якшення вихідного методологічного радикалізму й установка на аналітику ролі соціокультурних чинників у динаміці науки (Кун, Лакатос, Тулмін, Фейєрабенд). Він висуває так звану методологію дослідницьких програм, ідеї гуманізації науки, теоретичного плюралізму і історичного контексту науки.