Аналітична філософія (назва походить від методу, яким користувалися його представники — аналізу мови), яка почала бурхливо розвиватись у 40-ві роки XX ст. в Англії, а пізніше в США. Передумови її були закладені Б. Расселом і Д. Муром, а наймогутніший поштовх був наданий працями Л. Вітгенштейна періоду 40—50 років. До цієї течії також належать їх послідовники Г. Райл, Д. Остін — представники так званої кембриджсько-оксфордської школи.

Найсуттєвіша відмінність аналітичної філософії від неопозитивізму полягає в переосмисленні природи мови і, відповідно, природи значення. Мова розуміється ними не як штучна знакова система (на зразок наукової мови), значення виразів якої набувається через верифікацію, а як елемент життєдіяльності людини, вона функціонує як складова в різних життєвих ситуаціях. Цю мову, що є складником певної ситуації, Вітгенштейн називає «мовою-грою».

Буденна мова, на його думку, є множинністю таких ситуативних контекстів (ігор). Слова чи вислови не мають раз і назавжди заданого значення. Значення слова — це той чи інший спосіб вживання його в певному життєвому контексті (грі). Метафізичні проблеми, на думку представників аналітичної філософії, виникають тоді, коли значення слів, вироблені в одному контексті, переносяться на ці ж слова, але вживані в іншому контексті (іншій грі). Це, зокрема, стосується вживання філософських слів у науковому значенні.

Аналітики не заперечують права на існування традиційної філософії (метафізики). Але ця метафізика не повинна претендувати на статус науки. Вона, на їх думку, є особливим способом бачення світу, до якого не завжди можна підходити з позиції «істина» — «хибність». Така метафізика навіть може давати імпульси розвитку науки, але сама не повинна прагнути бути наукою чи підміняти її.