Творче завдання: продовжити текст власними міркуваннями про людську гідність.
Навпроти автобусної станції стояв немічний дід та продавав грушки.
Незграбно висіло на ньому осіннє пальто з повичовгуваними кишенями, теплий вітер куйовдив на голові рідкий білий чуб, а ноги були взуті у старі, зашкорбані чоботи. Опорою йому слугував кривий, сучкуватий ціпок, якого він виставив далеко поперед себе й спирався на нього рукою. Старість безцеремонно погнула дідові поперек. Друга рука ослаблено звисала донизу й вузлуваті пальці на ній нервово посіпувалися. Обрюзгле, давно неголене обличчя та хворобливо червоні повіки очей, що без кінця мокріли на вітрі, викликали до старого і жалість, і водночас відразу.
Перед ним на асфальті лежала газета, а на ній сім грушок: чотири купкою, одна зверху і ще дві поруч. Видно, грушки були останні, бо вигляд мали несвіжий — прилежані, пом’яті кругом, а одна так ще й гнилувата.
Старий, не згинаючи ніг, час від часу схилявся низько, брав грушки, покручував їх, перекладав з місця на місце, виставляючи до прихожих найкращим боком. Він продавав їх. Просив за всі разом десять копійок.
А я сидів неподалік на лавочці, палив цигарку, спостерігав за дідом і думав про старість, про її неминучість і безпорадну самоту.
Довкола снували люди, зупинялися, кидали погляд на старого, на його товар, але грушок ніхто не купляв. Навіть ціну не питали. Та діда, видно, не дуже й переймало те — стояв собі, згорбившись, як втілення віджилості й немочі людської, і тупо дивився перед собою вицвілими, вологими очима.
Я не любив його — безвільного, збайдужілого, приниженого…
Аж ось зупинилися біля діда молодий чоловік у чорному плащі та вродлива дівчина з коштовним намистом поверх светра.
— І по чім же фрукти? — спитав молодик, грайливо кинувши оком на свою супутницю.
— Візьміть, коли є в що… Добрі грушки, солодкі,— пожвавішав знудьгований дід.
— То по чім же? — перепитав чоловік.
— За десять копійок.
Молодик ще раз зиркнув на свою приятельку, витяг з кишені гаманця, порився в ньому, дістав п’ятдесят копійок і кинув старому до ніг.
Дід важко нагнувся і довго ловив тремтячими пальцями на асфальті монету. А коли спіймав та розпрямився — молодик з подругою уже пішли геть.
— То куди ж ви? Візьміть же грушки! — змахнув їм услід ціпком дід.
Дівчина повернула голову й поблажливо всміхнулася йому.
Старий наблизив до підсліпуватих очей монету, покрутив її з боку на бік, розглядаючи, потім знову схилився й поклав на асфальт. Далі зібрав грушки, відступив за кілька кроків від місця свого попереднього торгу й заново розіклав їх на газеті: чотири купкою, одну зверху і ще дві поруч…
(392 сл.) (Б. Трубач)