Жив колись на Поліссі бідний-пребідний чоловік. Восени ще перебивався сяк-так із хліба на ріпу, а до весни уже ні того, ні другого на столі не було.

Одного разу, якраз у голодну пору, завернув до його хати перехожий дідусь і попросив:

—      А чи не дали б ви мені попоїсти, чоловіче добрий? Третій день рісочки в роті не було…

Дивиться чоловік, а на дідусеві свитина — дірка на дірці, постоли попротоптувані, шапки й зовсім немає. Жаль йому стало старого. Та так жаль, що віддав йому останній окраєць хліба.

Щиро подякував старий та й пішов.

Минув якийсь час, настала пора на полі господарювати. У бідняка землі тієї — всього латочка, та й на тій нічим сади­ти, нічим сіяти. Зажурився чоловік, тяжко зажурився.

Коли це з’являється до нього той самий дідусь і приносить повну торбину небачених плодів.

—      Ти мені допоміг,— каже,— у скрутну хвилину. Тож і я тобі допоможу. Посади ці плоди, і родитимуть вони, поки серце твоє буде щирим і безкорисливим.

Посадив той чоловік бульбу — а це була вона — і чекає. От уже й зійшла, от зацвіла, а там уже й поспіла. Мацнув рукою під корчем — бульби отакезні!