А місто спало.

Була квітнева ніч, одна з кращих ночей року, коли листя зеленим туманом враз проступає на деревах.

Уся країна спала, ще не відаючи про величезне нещастя, що прийшло на нашу землю.

Леонід Петрович Телятников, Герой Радянського Союзу, 36 ро­ків, начальник військово-пожежної частини № 1 Чорнобильської атомної станції, майор:

«У караулі лейтенанта Правика було сімнадцять чоловік. Тієї ночі він чергував. Якщо говорити про цей караул в цілому — на відміну від того, що пишуть у газетах, третій караул не був такий ідеальний. І якби не цей випадок, ніколи, звичайно, про нього не писали б…

Володя Правик, здається, був наймолодший — йому було 24 роки. Вдачею він добрий, мякий, ну й вони його інколи підво­дили. Він ніколи нікому не відмовляв на будь-яке прохання. Він вважав, що має йти на поступки. У цьому, можливо, була якась слабкість з його боку — траплялися й сутички, а він залишався винним, тому що в караулі були й порушення… Але він додер­жувався своєї лінії…»

З самого початку аварії Правик дав сигнал тривоги усім по­жежним частинам Київської області. За цим сигналом у бік АЕС висилалися пожежні підрозділи сусідніх населених пунктів. Тер­міново готувався резерв.

Григорій Матвійович Хмель, 50 років, водій пожежного авто­мобіля Чорнобильської районної пожежної частини:

«Я люблю грати в шахи. Тієї ночі чергував. Грав з шофером. Кажу йому: «Не те, Мишко, робиш, помилки робиш». Він програ­вав. Десь до дванадцятої години ночі тяглася наша розмова, потім я кажу: «Мишко, я піду, мабуть, спати». А він каже: «А я буду ще з Борисом грати».— «Ну, гуляй».

У нас там лежаки, я поклав лежак, матрац поклав, ковдру взяв чисту, ковдру в шафці, то я під голову поклав і ліг. Не знаю, довго я дрімав чи ні, потім чую щось: «Так, так, поїхали, пої­хали!» Я розплющую очі і бачу: Мишко стоїть, Борис, Гриць.