Твори з української літератури

ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОЇ МОВИ ВАСИЛЯ СТУСА

11 клас, Твори з української літератури, , , , , ,

Василь Стус — один із найбільших українських поетів нашого століття. Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського заглиблення поетичного слова і водночас — до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетич­ної мови ХХ ст.

Поезія Стуса прийшла до нас не так давно і далі доходить, як світло далекої зірки. Його ім’я увійшло в життя нашої країни на потужній хвилі національного відродження й державного утвердження України. Це час руйнування ідеологічних табу, час відкриття нових знань про минуле й су­часне України, час радісного майоріння синьо-жовтих знамен. Ця неза­бутня сторінка нашої історії освячена іменем Василя Стуса.

Та час спливає, свята змінюються буднями, життя невблаганно ста­вить перед нами свої прагматичні завдання. Справедливі гасла від часто­го повторення ризикують виродитися у фразу. Стає страшно від думки, що дорога для нас постать поета може перетворитися на новий офіціоз, на штамп. Не можна допустити спекуляцій його іменем, творення нового культу і нового міфу.

Поет виростав і формувався в задушливій атмосфері, де його праг­нення бути особистістю видавалося підозрілим. Але Стус виборював пра­во «самособоюнаповнення» своєю творчістю.

Ліричний герой Стусової поезії — людина внутрішньо вільна, живе, діє, незважаючи на обставини, всупереч їм. Це дало йому змогу лишити­ся Людиною і Поетом, перетворити табірну дійсність на свій «Парнас».

У різних життєвих ситуаціях він залишається вірним своїй долі, яку сам обрав:

На долонях доль, поміж обачних пальців, потекло, немов пісок, дощами перемитий, моє життя.

Як я губився в тих долонях доль!

(«Замерехтіло поміж двох світів»)

Але він не хотів та й не міг бути «вільним» від усього — від «пам’яті століть», від своїх зобов’язань перед рідною землею, перед своїм народом.

Стус належить сучасній поезії, поезії ХХ ст. Належить до її «золотого» фонду, до її класики, як Пастернак і Тичина, Незвал і Лорка, та й зрештою зрілий Рільке.

Стус культивує свій словник, активізує певні словоформи. Йому вла­стива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення слова, творення власних «стусівських» неологізмів.

Та не тільки нові слова творить Василь Стус. Значним є його внесок у розвиток української поетики. Він розробляє мотиви і напрямки, яких ще не знала світова література.

У ранньому вірші 1963 р. «Сто років, як сконала Січ» з одного боку постає проблема зв’язку поета з долею України, з іншого — проблема влас­ного життєтворення:

…Як вибухнути, щоб горіть? Як прохопитись чорнокриллям Під сонцем божевільно-білим? Як бути? Як знебуть? Як жить?

Для людини тоталітарного суспільства навіть просте неприйняття чинних норм є активною вольовою дією.

В. Стус постійно відчував себе в’язнем: чи перебував він на так званій волі, чи за ґратами, але відчуття неволі його ніколи не покидало… Пока­зовим може бути мотив 35-го вірша з його «Палімпсестів», де ліричний герой звертається до наглядача:

Структура деяких віршів із «Палімпсестів» — романсова; у світовій мистецькій практиці подібне майже не трапляється, оскільки класичний романс за змістом може бути тільки любовною піснею. В. Стус скорис­тався ж цією художньою формою для того, щоб максимально інтимізува­ти почуття вітчизни, котре в романсі має змогу розвиватися єдиним і не­повторним мелодійним рухом.

— Учися, серденько, колись З нас будуть люде,— ти сказала. А я й послухав, і учивсь, І вивчився. А ти збрехала. Які з нас люде?..

(Т. Шевченко. «Доля») В. Стус скористався цим відомим мотивом з усіма його риса­ми чи ознаками, змінивши лише кінцівку на значно похмурішу, ніж у Шевченка: у Кобзаря — поклик іти далі («Ходімо дальше, даль­ше слава, а слава — заповідь моя»), а у Стуса — цілковита без­вихідь:

Ніким не став ти.

Навколо ґрати, двері, ґрати

і ночі тінь — така ж картата,

Як доля — марне веселить

твій божевільно вільний спокій.

Можна було б спробувати поміркувати: а може — це наслідування, зви­чайне навчання у корифеїв і т. д.? Ні! Василь Стус запозичує у старших лише зовнішню подобу чи схожість, а внутрішньо дає цілком нову поетичну якість, яка витримана в дусі постмодернізму. В «епоху напівсонця — напівтьми», (кажучи його словами), В. Стус писав не для всіх, а для кожного.

«НАРОДЕ МІЙ, ДО ТЕБЕ Я ЩЕ ВЕРНУ…» (В. Стус)

11 клас, Твори з української літератури, , , , , , , ,

Василь Стус… Славне ім’я Поета, Громадянина, Людини. Не було йому місця тут, у цьому світі, бо не міг він притертися, звикнути до суспіль­ства, його законів, його звичаїв, де люди думали одне, а говорили інше. Кидався незахищеними грудьми на амбразуру, готовий прийняти на себе вогонь. Без ніякого страхування, без найменшого тактичного маневру, без рятівних гальм житейської мудрості і тверезого глузду. Над такими, як він, висів дамоклів меч державної машини, яка бачила в поетові «п’яту колону», що зсередини розхитувала державний устрій, розрахований і розпланований, здавалось, на віки. Такі люди довго не затримувалися у «великій зоні», навкруг них була якась аура приреченості…

Ще до загибелі Василя Стуса українська культура, література зазнала величезних втрат. Десятки, сотні письменників, поетів безслідно зникли в таборах смерті, інші змушені були або мовчати, або оспівувати режим, який ненавиділи, керманичів, яких зневажали. Але вони вижили, зберег­ли свій талант, сили, щоб зараз, у наш час змін і відродження, піднести українську літературу на нову висоту.

Ми, українці, не звикли цінувати своїх геніїв за життя. Якась жорсто­ка закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його — безсмертний, схиляється в пошані й каятті. І роздумуючи над долею Стуса, я приходжу до висновку, що треба було йому не загинути героїчно, а вижити і творити культуру, літературу Мертві герої лишають самі імена, а будувати фундамент національного відродження треба живим.

Мені здається, що навіть у тодішньому тоталітарному суспільстві умови для творчості були не настільки нестерпні й безнадійні, як думав Стус. От хоча б взяти й Тичину. Він був здатен і терпіти, і залишатися собою. Ця властивість — одна з незчисленних його здібностей. Правда, зараз деякі митці згадують, що вірш Павла Григоровича «Партія веде» був написаний у 33-му році, коли люди пухли і мерли з голоду, а поети або мовчали, зломлені червоним терором, або видавали на-гора «Не зла­тоглавий нам потрібен» (і це про Київ!). Але ж ми знаємо й іншого Тичи­ну саме тому, що у свій час він перемовчав. Талант — категорія суспільна. Він мусить бути збережений для спільноти. Василь Стус недооцінював себе, не до кінця розумів свою роль і в суспільстві, і в літературі, і тому цю думку заперечував. Поет вважав, що в екстремальних умовах буття важли­вішим є не збережений талант, а жертовна посвята себе народу. Житиме народ — будуть і таланти.

Я вважаю, що це не так. Література, мистецтво, духовність — це ті цінності нації, які не дадуть щезнути українському народу, які об’єдну­ють нас, наповнюють гордістю, національною гідністю.

ШЛЯХ НА ҐОЛГОФУ (Про долю Василя Стуса)

11 клас, Твори з української літератури, , , , ,

Скільки людей розумних, хороших загублено! Так уже воно повелося у нас: за життя — хула, після смерті — хвала і навіть поховання останків на Байковому кладовищі…

Високий на зріст, худорлявий, струнка тверда постава, рішучі колючі очі з-під густих нахмурених брів, різкий цілеспрямований профіль, гострий, допитливий розум, безмежна закоханість у рідне слово, бентежна тривога за його майбутню долю — таким запам’ятався Василь Стус і друзям, і ворогам.

Зараз, коли постать Стуса як борця і як поета знана в цілому світі, знай­шлося багато відомих і маловідомих людей, які називають себе його вірни­ми друзями. Але чому їх було так мало поряд, коли поета мучили, судили, відправляли в табори, коли він не мав змоги писати, друкувати свої твори, коли остерігався сказати зайве слово, яке могло зашкодити не йому, а ко­мусь іншому?.. З ним часто говорили «по щирості», радили «трохи поберег­ти себе». До «теорії самозбереження» тоді вдавалися чимало людей з твор­чої інтелігенції, зокрема й молодь, коли треба було примирити власну совість із необхідністю якось вижити. Поет С. Крижанівський «заспокоював»:

Найсвятіші в небо поривання Падають до грішної землі.

Багатьом думалось: я трішки потерплю, помовчу до пори, а вже потім, як стану на ноги, ось тоді себе й покажу! Але цей підступний прийом са­мообману привів зрештою до всезагального манкуртизму і капітуляції перед могутністю «старшого брата».

Для Василя Стуса вищою моральною нормою було не самозбереження, а за його висловом, «прямостояння». Він до кінця був чесним із собою і зовсім не здатним до будь-яких компромісів. Саме це й визначило поетову долю. Він просто не міг вижити в підлому світі брехні, безчестя й лицемірства. Василь Стус не прийняв і не зрозумів суспільства, а суспільство — його. Почалися роки поневірянь, переслідувань і принижень, пошуків роботи, аби мати шматок хліба для себе і сім’ї. Про публікації не могло бути й мови. Він наймався на будь-яку роботу (кочегаром, сторожем), але його звільняли під тим приводом, що не мають права тримати на «чорній» роботі дипломова­ного філолога. Трохи згодом по країні бродили вже сотні інтелігентів, позбавлених засобів до існування і будь-яких людських прав. Влада заміни­ла фізичне знищення інакомислячих моральним і громадянським знищен­ням. Василь був одним із перших, кому довелося пити з цієї гіркої чаші.

Шлях на Голгофу пішов круто вгору: арешти, тюрми, табори… Уся сис­тема тодішнього суспільства намагалася зламати поета. Багато хто так і не зміг збагнути внутрішню міць цієї людини, його здатність протистояти си­лам зла, не поступитись істиною ні на гран. Але розгадати феномен Стуса необхідно, щоб знайти відповідь на головне питання нашого національного буття. Мусимо зрозуміти Василя Стуса, щоб наблизитись до нього, адже попереду — безліч випробувань, які треба пройти на шляху до свободи.