Твори з української літератури

СИЛА ДУХУ ЛЕСІ УКРАЇНКИ (За поезією «Contra spem spero»)

План

I. На тернистих життєвих дорогах.

II. Оптимістична віра у своє поетичне покликання й щасливу долю у поезії «Contra spem spero!»

1. Побудова вірша на двох системах контрастних образів, при­страсність монологу.

2. Сила людини — у відповідальності за долю інших, за народ.

3. Утвердження думки про життя як діяння, боротьбу зі своїми слабкостями.

4. Алегоричність, символічність образів «весни золотої» та «осінніх хмар», «зірки провідної».

5. Сила особистих переживань, автобіографічність поезії.

6. Поетична майстерність Лесі Українки у використанні зображаль­но-виражальних засобів.

ІІІ. Непереможність людської сили духу.

ІДЕЯ СЛУЖІННЯ МИТЦЯ НАРОДОВІ У ТВОРЧОСТІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Її мужність, пристрасність борця, її стійкість,

її непохитність у біді,— властивості, які вирізняють

не лише поезію, а й життя великої Лесі Українки.

М. Бажан

Леся Українка понад тридцять років віддала творчості. На ці ж роки при­падає безупинне змагання з туберкульозом. Безперечно, і тяжка хвороба, і тривалі болі, і хвилинні радощі впливали на твори Лесі Українки, але ніколи вони не були виявом вузько особистого. Героїзм, з яким поетеса переборюва­ла свої муки, непримиренність компромісів робили Лесю Українку наймужнішою серед численних тогочасних поетів. Її поетичне слово служи­ло визвольним ідеям народу і залишилося взірцем для поетичних поколінь. Простежуючи її творчість, ми розуміємо, що вона черпала сили, припадаю­чи до джерел народного життя та героїзму. Близька до визвольного руху Леся Українка віддавала йому всі сили і це, як відзначила ще дожовтнева «Рабочая правда», зробило її поетесою — другом робітників, поставило її в лави борців за повалення самодержавства і встановлення справедливого ладу.

Леся Українка була поетесою-борцем. Вона писала про героїчних людей, про їхню відданість справі, про їхні поривання до волі. Героєм її творів ставав борець, обдарований поетичним, мистецьким хистом. Його думки і вчинки близькі й рідні самій поетесі. Велика художня і громадсько-політична сила цього узагальненого образу полягає в тому, що він втілює в собі те краще, що відзначало передових людей її часу. Ще змалку Леся Українка бачила людсь­ку недолю, яка викликала у неї не розпач, а бажання кращої яснішої долі. Думка про слово, що збудить вогонь у чиємусь серці, проймала її почуття. Мабуть, під цим впливом у Лесі Українки народжується тверде рішення:

Так! я буду крізь сльози сміятись, Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!

«Від сліз заржавіють кайдани — самі ж ніколи не спадуть!»— говори­ла вона поетам-сучасникам, які лили сльози над долею країни й рідного народу і в цьому вбачали свій патріотизм. Вона прагнула розбудити сумління і вогонь у душах своїх сучасників і товаришів. У «Досвітніх ог­нях» вона кинула клич:

Вставай, хто живий, в кого думка повстала! Година для праці настала!

Леся Українка віддавала свої сили, знання і талант боротьбі за визво­лення рідного народу. Коли Вітчизна поневолена, а народ позбавлений права на вільне життя, коли у нього відбирається право на рідне слово, поетеса думає тільки про боротьбу і допомогу народові. Леся Українка будила байдужих, підіймала втомлених та спокорених своїм словом:

Так, ми раби, немає гірших в світі! Фелаки, парії щасливіші від нас, Бо в них і розум, і думки сповиті, А в нас вогонь Титана ще не згас.

Ступаючи на шлях боротьби з царатом, Леся Українка розуміла, що цей шлях довгий і важкий. Ця думка проходить через численні поезії.

Вона бачила людей загартованих, як криця, і сама прагнула бути такою. Поетеса могла бути спокійною за долю своїх палких слів:

Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою.

Леся Українка твердо сподівалася на перемогу і вважала, що прийде весна і переможе люту зиму:

І від сліз тих гарячих розтане Та кора льодовая, міцна, Може, квіти зійдуть і настане Ще й для мене весела весна.

Глибоке відчуття свого обов’язку перед народом спонукало письмен­ницю все життя гартувати своє слово. Образ художнього слова передано у вірші-роздумі «Слово, чому ти не твердая криця». У ньому розкриваєть­ся могутня сила поезії. Рядки вірша звучали як заклик іти на штурм са­модержавства. Леся Українка служила поезії, а через неї народові. Удні революції поетеса утвердила той шлях, на який ступила ще дівчинкою і яким пройшла своє важке життя. Вона пристрасно бажала, щоб мрія її не стала міражем:

Тільки життя за життя! Мріє, станься живою! Слово, коли ти живе, статися тілом пора.

Головна ідея її лірики — заклик народу до визвольної боротьби. Я га­даю, що життя для Лесі Українки було безупинним змаганням, бороть­бою, дружбою і коханням. Вона любила добро і пристрасно ненавиділа зло, боролася з ним в ім’я добра. Леся Українка прожила недовгий вік, але це було життя людини, що увесь свій хист віддала народові в боротьбі за його соціальне і національне визволення.

ФОЛЬКЛОРНА ІСТОРІЯ НАРОДУ ЯК ДЖЕРЕЛО ПОВІСТІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО «ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ»

Улітку 1911 року Михайло Коцюбинський здійснив свою давню мрію — відвідав Карпати, і у нього з’явилося бажання написати про «не­звичайний казковий народ» — гуцулів. Письменник починає збирати матеріал для твору: вивчає життя гуцулів, їхні звичаї, побут, фольклор, записує говірку, назви рослин, проймається духом гірської природи. Відчуття казковості карпатського життя не полишало М. Коцюбинсько­го. Із захопленням він писав у листі: «Скільки тут красивих казок, пере­казів, творів, символів! Збираю матеріал, переживаю природу, дивлюсь, слухаю і вчусь». У зборі матеріалу про цей чудовий край допоміг Коцю­бинському відомий фольклорист і етнограф В. Гнатюк, надіславши багато­тотомні видання етнографічної комісії. Тут і коломийки, і легенди, і міфи, і пісні, і перекази, зібрані у Закарпатті. Усе це використав Михайло Ко­цюбинський при написанні повісті «Тіні забутих предків».

Щоб краще зрозуміти цю проблему української літератури, слід здійснити заочну мандрівку Карпатами. Вона допоможе заглибитись у ча­рівний світ величної й таємничої природи Карпат, збагнути своєрідний характер гуцулів — цього оригінального народу з багатою фантазією, що створив безліч прекрасних казок, зберіг перекази та легенди, витворив цілий світ символів, які допомагають жити у вічній гармонії з природою.

Люди тут ніби зрослися з природою, з якої черпали все нову й нову життєву енергію. Особливості гірського краю наклали певний відбиток на психологію, побут, звичаї і обряди. Гра фарб, світла і тіней у довкіллі впливали на формування й естетичні почування людей, що особливо по­мітно в артистичній творчості мешканців Карпат (танки, пісні, різьблен­ня, вишивки), а також у мові гуцулів.

Повість Михайла Коцюбинського — надзвичайно цінний матеріал про світогляд жителів Карпат. Яким бачить навколишній світ гуцул? Як гли­бокий язичник, він усе життя проводить у боротьбі із злими духами, які населяють ліси, гори, води. Гуцули вірять, що є люди, які знають світ духів: вміють ворожити, вірять у силу слова, в чародіїв, що спроваджують бурю, град і громи. Тому не випадково у повісті живуть нявки (мавки) і чугайстер — волохатий лісовий чоловік, що був «.смертю для мавок: зловить і роздере», і градівник Юра, який відвертає грозові хмари, і відьма Хима, що не раз робила шкоду Івановій худобі.

Демонологія займає неабияке місце в житті гуцула. Тому автор і при­ділив їй у повісті багато уваги. Письменник глибоко розумів історичне та соціальне коріння гуцульської демонології. Сама назва повісті не є випадковою, вона підказана тим матеріалом, що ліг в основу «Тіней забу­тих предків». М. Коцюбинський був переконаний, що більшість міфічних оповідань сучасної йому Гуцульщини народилося в дуже далекому мину­лому, що створив їх народ, над яким панував забобонний страх перед незна­ними силами природи. Але злободенність міфів сивої давнини не ослабла й на початку ХХ століття. Демонологія в повісті — це не тільки залишки минулого, а й справжнє світосприймання гуцула — сучасника М. Коцю­бинського. На основі фольклорного матеріалу автор показує дотримання гуцулами звичаїв та обрядів під час різних свят, ворожіння, що нібито до­помагало у боротьбі зі злими духами, які мали зашкодити і господарству гуцула, і навіть його життю.

Гуцули жили багатим духовним життям. Природа й кохання сприя­ли розквіту і розвитку кращих сторін людської душі, яка не тільки може чути мелодію гір, лісів, струмків і водограїв, а й здатна творити свою му­зику. Ось чому все життя гуцула, частіше неспокійне, супроводжує коло­мийка — один із найпоширеніших уснопоетичних жанрів на Гуцульщині.

Коломийки — це художні словесні мініатюри, малий жанр української народної пісні. Вони відзначаються незвичайною гнучкістю, багатством змісту й широким діапазоном реалістичного відтворення дійсності. Най­поширенішими є коломийки, в яких висловлені внутрішні почуття лю­дини. Цикл коломийок про кохання являє собою зворушливу поему, на­повнену глибоким ліризмом. Тому звернувся до коломийок і Михайло Коцюбинський у своїй повісті, використавши їх в основному для роз­криття теми поетичного кохання Івана з Марічкою,— головних героїв тво­ру. Письменник вводить у текст повісті і любовну, і побутову коломийку. Він подає їх як заспів до окремих епізодів, вводить у діалоги, вплітає час від часу в свою розповідь.

При зустрічі з Марічкою Іван грає мелодію невідомої пісні. З його ме­режаної дудки «.з гори на гору, з поточка в поточок — пурха коломийка, така легенька, прозора, що чуєш, як од неї за плечима тріпають крильця».

Ой, прибігла з полонинки

Білая овечка —

Любив тебе, файна любко,

Та й твої словечка. У кожній коломийці є зіставлення пейзажного малюнка з власним пе­реживанням, що є однією з характерних ознак цього жанру і належить до найдавніших поетичних прийомів, народжених тим древнім станом люд­ського світосприймання, коли людина не віддаляла себе від довкілля.

А закінчує М. Коцюбинський повість «Тіні забутих предків» описом похоронного обряду, в основу якого лягли власні спостереження автора: «У селі попав на оригінальний обряд. Вночі вмерла десь стара жінка — і ось з далеких хат зійшлися люди. На лавці під стіною лежить покійни­ця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лавки, як в театрі, і на них сидить маса народу. Тут же, у покійниці в сінях зібралась повеселитись молодь. І яких тільки ігр не було. Сміх роздавався безперервно, жарти, по­цілунки, крик, а покійниця скорботно стулила уста, і мигтять похоронним блиском свічки. І так всю ніч». Треба «якнайбільше людей задержати у хаті, особливо вночі, аби хатнім не було лячно і скучно».

Цей похоронний звичай має певний філософський смисл, показує тріумф життя над смертю, є виявом світогляду народу. Гуцул не хоче довго замислюватися над смертю людини, оплакувати померлого.

Прочитавши повість «Тіні забутих предків», я зрозуміла, яким неоці­ненним скарбом є фольклор, який віками формував і продовжує форму­вати моральний світ поколінь. Фольклор — енциклопедія життя народу, свідчення його духовної сили і краси. Фольклорні матеріали у повісті цінні тим, що дають можливість відчути атмосферу минулого, розвивають істо­ричну пам’ять, допомагають «…краще пізнати, хто ми і чиїх батьків діти».