Твори з української літератури

ЧИМ МЕНІ СПОДОБАЛИСЯ ТВОРИ ОСТАПА ВИШНІ?

Остап Вишня — один із зачинателів і найвизначніших представників української сатирично-гумористичної літератури. Популярність Павла Ми­хайловича Губенка була в народі неймовірна, але більше його знали як Ос­тапа Вишню. Його також називали чародієм сміху. Майстер гострого сміху у своїх творах висміював бюрократів, чваньків, п’яниць, винищувачів при­роди, підлабузників. Кожне слово, написане його рукою, несло у світ радість, випромінювало яскраве світло. Павло Михайлович завжди писав про свій рідний народ, про його звичаї, про українську мову, був із ним завжди не­роздільний, і в цьому секрет його дивовижної популярності. Синівською любов’ю Остап Вишня любив рідний народ, як сонце, як повітря.

Свою творчість Остап Вишня почав із політичних памфлетів і фей­летонів. Найбільше творів він присвятив життю села. Про українське ре­волюційне село гуморист написав 650 усмішок. У своїх творах Остап Вишня відгукувався на щоденні проблеми суспільного життя в найріз­номанітніших його виявах, він висміював відсталість окремих селян, без­культур’я, темноту, неуцтво, забобонність. Сатирик виставляє недоліки й хиби, що стоять на заваді будівництва нового життя. Утворі «Усипка, утечка, усушка й утруска» жало сатири направлене проти розкрадачів державного майна, створеного працею чесних людей. Усипка, утечка, усушка й утруска — це чотири найулюбленіші слова на господарському фронті, чотири слова, і всі на «у». Уркват називалося те слово. Уркват — це прізвище англійського промисловця, фінансиста й мільйонера, який був власником гірничих підприємств — після Жовтня намагався отри­мати свої колишні володіння, але уряд йому нічого не віддав.

Гумореска «Зенітка» розпочинає другий період творчості Остапа Вишні. Письменник розкриває тему мужності і нескореності народу в ро­ки Великої Вітчизняної війни. Остап Вишня показує, що усі радянські люди стали на захист Вітчизни. У боротьбі з фашистськими загарбниками бра­ли участь не тільки чоловіки, але й жінки, діти, діди. Героєм гуморески «Зенітка» письменник вибрав старого діда Свирида, щоб показати, що з во­рогом боровся увесь народ. Дід Свирид — мудрий, життєрадісний, винахі­дливий і дотепний. Людина мужня і скромна. Сміх викликають не тільки незвичайні ситуації, в які ставить Вишня свого героя, а й використання військової термінології. Дід Свирид — позитивний персонаж. Через цей художній образ письменник розкриває вірність народу своїй Вітчизні. Наші люди готові в будь-яку хвилину відстояти свою волю і незалежність.

Визначне місце у творчості письменника займають «Мисливські усмішки». Над ними Остап Вишня працював протягом багатьох років. У цих творах злилися воєдино дві грані творчого таланту митця — ліри­ка і гумор. Павло Михайлович ніколи не був мисливцем, але ходив на полювання з єдиною метою — помилуватися густими лісами, зеленими луками, запашними сінокосами, бездонно-чистими озерами. Письменник відтворює психологічний стан мисливця напередодні відкриття полюван­ня. Кожна рослина у Павла Михайловича одухотворена, наділена риса­ми і почуттями живої людини. У своїх усмішках Остап Вишня викорис­товує уривки народних пісень, віршів. Письменник виражає щире захоплення природою. Він висміював тих мисливців, які безжалісно ни­щили природу рідних лісів. Але є герої — дбайливі, добродушні, веселі, розумні, кмітливі, до безтями закохані у свій рідний край люди, які по­любляють дотепне слово, знають багато веселих мисливських бувальщин. Це щирі любителі і охоронці природи.

Остап Вишня — письменник-новатор, він збагатив жанрові різнови­ди памфлета, фейлетону, гуморески, нарису. Письменник створив в ук­раїнській гумористично-сатиричній літературі образ позитивного героя. Вишня-художник у своїх усмішках застосовує гротеск і гіперболу. Остап Вишня прекрасно володіє народнорозмовною інтонацією, умінням орга­нічно трансформувати народні дотепи, творчо використовувати прислів’я. У своїй творчості гуморист поєднав новий зміст із глибоким національ­ним колоритом. Із «вишневого кореня» виросла ціла плеяда таланови­тих сатириків і гумористів: Олександр Ковінька, Степан Олійник, Дмит­ро Білоус, Павло Глазовий, Федір Маківчук… Гуморески Остапа Вишні читають не тільки в нашій країні, а й у Канаді, США, Бразилії, Аргентині, країнах Східної Європи.

ЖІНКА У ПОРЕВОЛЮЦІЙНОМУ СУСПІЛЬСТВІ (За оповіданням М. Хвильового «Сентиментальна історія»)

У творчості М. Хвильового жіночі образи мають особливе значення. Відомо, що в Україні завжди панував культ Жінки. Матір, кохана, Бере­гиня роду й споконвічних традицій — таким постає образ жінки зі сто­рінок письменників-класиків. А якою бачить жінку М. Хвильовий?

У пореволюційні часи світ перевернувся з ніг на голову. Що відбува­лося? Руйнація моральних канонів і, як наслідок,— деградація людських душ. І кому, як не жінкам, слід зупинити цей хаотичний абсурд? М. Хви­льовий впевнений, що жінки морально стійкіші за чоловіків, тому-то він переконаний, що їхня любов, милосердя, врешті, самопожертва вирвуть рідний народ із згубної стихії.

Головна героїня оповідання «Сентиментальна історія» намагається знайти своє місце у буремному новому суспільстві. Б’янка не бажає бути «зайвою», як товаришка Уляна, художник Чаргар. Вона не хоче пливти за течією шаленої ріки під назвою радянське суспільство, бо Б’янка — сильна особистість. Дівчина привчилась самотужки знаходити вихід із скрутного становища. Але в той же час вона ніколи не дозволить собі піти на комп­роміс із власним сумлінням. Героїня відчуває й усвідомлює те, що не мож­на сидіти склавши руки, бо інакше її «вишневоока Україна» перетворить­ся на збіговисько моральних потвор. Але навколо діється щось жахливе, бридке. Б’янка називає ці суспільні процеси «світовим бардачком». Омрі­яне майбутнє для своєї країни дівчина вважає «сентиментальною даллю», адже сміливими та красномовними лозунгами життя не покращити. То що ж робити? Як перетворити «сентиментальну даль» на реальність?

Ламати — не будувати: душа не болить. Але чи може бути щасливим суспільство на руїнах моральних цінностей? Героїня жахається, що її зем­ляків не цікавлять одвічні людські чесноти. Країна котиться у прірву… І лише істинні морально-етичні закони здатні врятувати суспільство від деградації, пролити світло на затуманене майбутнє.

Але найбільше дівчину дивує те, що люди навіть не намагаються за­мислюватися над сенсом свого буття. Зачинившись у своїх нірках, вони живуть під тягарем страху. Б’янка страждає «темною ніччю нашої дійсності», але змінити щось — не в її силах. Її останній вчинок — відчай-душня спроба налагодити гармонію між мрією та реальністю. Але чи мож­ливо це? Віддавши себе, Б’янка загубила найдорожче, найсвятіше й най­чистіше, що було в її душі.

Б’янка — збірний жіночий образ пореволюційної доби. М. Хвильовий переконує нас, що роль жінки у суспільстві виняткова за будь-яких історич­них часів, адже вона — втілення одвічних чеснот, Берегиня людських душ.

ОСОБА АВТОРА У НОВЕЛІ М. ХВИЛЬОВОГО «Я (РОМАНТИКА)»

Микола Хвильовий — письменник пристрасний і гарячий. Тому зро­зуміла його безпосередня присутність у своїх творах. Новела «Я (Роман­тика)» відображає особу автора опосередковано, через деякі грані «я» та філософську систему.

Трагедія автора у новелі «Я (Романтика)» надто глибока. Написаний в імпресіоністичній манері, твір у яскравій художній формі відображає ті складні протиріччя, які є в душі людини, в її свідомості та у навко­лишній дійсності. «Я — чекіст, але я й людина»! Сказано так, що одне поняття повністю (за своєю суттю!) виключає інше. І це справедливе твер­дження. Заради якоїсь «невідомої прекрасної загірної комуни» засідає вночі «чорний трибунал» і підписує вирок за вироком: «Розстрілять!». І тих, хто збирався на квартирі філософствувати про правду, і черниць, і рідну матір. Героя новели, як і автора, ще терзають сумніви, його «я» розкололося на кілька «я». Одне з них тягнеться до ніжної і доброї ма­тері, інше — молиться на той час, який звів його з товаришами із «чорно­го трибуналу». Ще одне «я», фанатично віддане ідеям революції, йде на вбивство матері: «Тоді я у млості, охоплений пожаром якоїсь неможли­вої радості, закинув руку за шию своєї матері й притиснув її голову до своїх грудей. Потім підвів мавзера й нажав спуск на скроню».

Переміг тваринний, звірячий інстинкт: або ми їх, або вони нас. Зга­давши, як сам Хвильовий вірив у світле комуністичне майбутнє, як брав участь у боях, в революційній перебудові країни, ми розуміємо, що якесь із цих «я»,— власне авторське.

Письменник безжалісно анатомує «я» героя, заглядає у найпо-таємніші, найглухіші закутки душі й виносить це на суд читачів. Навіть інші герої — доктор Тагабат, вартовий, Андрюша — це вірні сторожі його душі, одне з «я».

Пошлемося на думку Л. Ставицької: «Аналізуючи центральний пер­сонаж новели, не можна не відзначити того, що він проектується на по­стать самого Миколи Хвильового. Постріл у скроню матері — це духов­на смерть героя і фізичне самогубство автора — романтика загірної комуни, що втратив віру в революційні ідеали. Ідейний пафос новели — духовна драма її автора». Це ж стверджує і літературознавець М. Жулинський: «Як же так могло трапитись, що та свята мета, заради якої проливалася кров, творилося насильство, починає тьмяніти, набухати кров’ю невинних, чому так сталося, що мати змушена притуляти до згасаючого серця свого блудно­го сина, який заплутався на трагічних дорогах революції, вичерпався мо­рально, зневірився і в розпачі піднімає руку на свою матір Україну, котра породила його і котра прощає йому цей смертний гріх?»

Як бачимо, трагедія героїв твору М. Хвильового близька до трагедії самого автора. Тому новели письменника такі пристрасні, такі хвилюючі й незвичайні. Для сучасного читача — це багатющий матеріал для вивчен­ня не лише історії, а й психології, переконливий урок — не повторювати помилок наших попередників, віддавати перевагу людині, а не ідеї.