Твори з української літератури

ТЕМА КОЛЕКТИВІЗАЦІЇ ТА ГОЛОДОМОРУ У РОМАНІ-ХРОНІЦІ У. САМЧУКА «МАРІЯ»

11 клас, Твори з української літератури, , , ,

Роман «Марія» — перший в українській літературі твір про голодомор і на­сильницьку колективізацію — закінчується страшно і трагічно. Старий, знеси­лений голодом Корній жорстоко розправляється з сином-запроданцем і йде у невідомість, щоб померти. Дочка і онука гинуть із голоду, а самотня Марія, простившись із Гнатом, перебуває в агонії перед смертю, страшною смертю з голоду. Але не загибель пророкує автор, він хоче викликати опір такому роз­витку подій, адже роман написаний у 1933 році. Письменник прагне виклика­ти бажання змінити долю працелюбного народу, кинутого у безодню голодної смерті на благословенній родючій землі України.

Правда про ті часи висловлена щирим співчуттям до людей, життя яких було поламане брутально і жорстоко. Життя звичайних людей, усталене, розмірене розумними традиціями і працею, було протиставлене недоречності, чужорідності тих новацій, які несла з собою влада більшо­виків: «Жнива щороку мали свою пору, освячену святими, овіяну пісня­ми… Цього року спізнилися. Поля злучені в один ряд. Люди зсипані у ве­лику череду». Наступила пора руйнації. Яка ж сила несла її? Хто і що умертвили голодною смертю цвіт хліборобської родини України? Автор дає виразний портрет тієї сили: «на возах лежать і сидять люди. Розхри­стані сорочки, загорілі волохаті груди, немиті лиця, чорні брудні руки.» Вжиті тут епітети символізують дике варварство, що наступає, бо на чолі його люди з брудними руками. Вони співають, і слова тієї пісні поясню­ють справжню мету «носіїв» влади: «Ех, Україна, да хлєбородная». Вже те, що роблять «рєбята» на Маріїній землі, символізує суть дій усієї вла­ди більшовиків на Україні: «.рвали, розкидали і топтали кіньми (поко­си)». Те саме робили і з долями людськими. Перш за все намагалися зни­щити селянина-трудівника, хлібороба, доброго хазяїна. Тих, хто своєю невтомною працею здобув добробут для своєї сім’ї, назвали куркулями і ворогами трудового народу. Але ж любов до землі, до праці була стриж­нем їхньої моралі — моралі трудівника-хлібороба. Хибне гасло більшо­виків про розподіл порівну чужого добра було надто спокусливими для тих, хто через лінощі або пияцтво не заробив ані поваги від людей, ані добробуту. Про те, що то були за люди, свідчить образ Максима Пере-путьки — людини, яка не знає ні жалю, ні сорому, ні страху. Як і Максим, ці люди здебільшого не знали землі, не любили її і не вміли працювати, але бажали керувати тими, хто добре на цьому знався, і диктувати їм свої умови. І от «зерно дали у глевку землю і приволочили. Скиба злилася, і, як пригріло сонце, повіяв сухий східний вітер, затверділа і стала репа-тись. Ярина ледве вибилася з землі і пожовкла». Довелося шукати зерно для пересіву. А звинуватили сільських трудівників, які зроду такого не робили у своїй роботі на полі. Але новій владі ніколи було усе з’ясову­вати, як ніколи з голоду. Одразу стало зрозуміло, що влада не тільки не вміє працювати на людину праці, а ще й робить усе, аби принизити її, примусити схилитися перед силою. Такий був справжній план. Від Украї­ни вимагали «хлєба». Україна дала вам «хлєба». Україна корчиться з голо­ду колгоспів, обливається потом, риє свій чорнозем і видирає з землі «хлєб». Отак давалася українцям колективізація.

Про все це Улас Самчук написав ще у 1933 році, але його книга була заборонена і вийшла в Україні лише у 1991 році. Офіційна радянська історія взагалі заперечувала факт голодомору — цього істо­ричного страждання і мук української нації, відомих усьому світові. Ця книга стала першим монументом пам’яті тим мільйонам украї­нок і українців, котрих налигачем голодомору примушували йти до колгоспів, до соціалізму. Вона стала першим художнім документом, що в мистецьких образах зафіксував цей небачений злочин проти цілого народу.

РОЗКРИТТЯ ДУХОВНОЇ КРАСИ СЕЛЯНКИ-ТРУДІВНИЦІ У РОМАНІ У. САМЧУКА «МАРІЯ»

11 клас, Твори з української літератури, , ,

Центральним образом роману-хроніки є жінка на ім’я Марія. Звичайна селянка, якій випала така ж доля, як мільйонам жінок-матерів, жінок-труді-вниць, що пережили нелегкі часи. Це образ звичайної жінки, що чесно пра­цювала, кохала, робила помилки у житті і спокутувала їх стократ своєю до­лею. В її образі підкреслені визначальні риси українського менталітету: суттєвість, важливість мистецьких переживань і водночас здатність до дії, волевиявлення, усвідомлення чину. Вона неосвічена, про таких говорили, що вони, мовляв, темні, але її єство містить стільки складних філософських глибин. Досить пригадати, коли вона молодою співала: «Коли співаєш, голос в’ється і обнімається з зорями». Так само щирі і палкі її сльози: «Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору». Рано залишившись сиротою, вона змушена була працювати ще дитиною, та пра­ця не лякала її. Дівчина розуміла, що тільки працею можна заробити не лише кусень хліба насущного, але й повагу людей. Вона селянка, це її чин, і вона не зраджує його, повсякденно це підтверджуючи й ніколи не замутнюючи. Маріїна праця — це її самовияв, її творчість, її боротьба за право зватися лю­диною, мати гідність, власність, а значить, і повагу односельців. Чемна, ви­хована на кращих традиціях народної моралі, вона не могла не подобатися. Тому й обрав її Корній, тому кохав її Гнат. Здавалося, усе складалося щасли­во у дівочому життя Марії: вона кохає Корнія і відчуває себе коханою, її по­важають люди за веселу вдачу, за працелюбність. Оце б і простелитися долі вишитим чистим рушником, та не так склалося. Корнія забрали до війська аж на сім років. Як вона чекала бодай вісточки від нього, щоб знати: вона кохана. Але Корній не обізвався жодним словом. А вона ж так хотіла уваги, прихистку, тепла! Тому й не витримала: віддала рушники нелюбому Гнатові. І хоч Гнат, що кохав її понад життя, вважав, що його любові на двох виста­чить, та не судилося їм щастя: настали будні, виявилося, що їх так важко терпіти без любові. Діти, які було відродили Марію, запалили сімейне вог­нище, повмирали. Може, була це кара Божа за зраду кохання? Хто зна! Та жінка не бажає миритися зі своїм нещастям, як пташка з клітки, рветься на волю. Та не вернеш дівоцтво, ба й пов’язана вона шлюбом із Гнатом, якого не жаліє зовсім. За це осуджують її у селі. Та вона й сама зрозуміла потім, як зле вчинила. Може, тому й не виказала Гната, що потім підпалив її з Корнієм хату. Вона вважала це справедливою карою, а самого Гната вважала святим. І не тому, що той одяг ченця надів, а тому, що, страждаючи, ніколи не відмо­вився ні від страждань, ні від любові. Душа цієї жінки завжди була відкрита для добра і любові, вона здатна прощати і любити людей, і це головне у її характері, так само як працелюбність і терпіння.

Завдяки Маріїній волі до життя, до гідності поступово почав повер­татися до землі Корній. Із ним вона збудувала міцну, тривалу, по-селянсь­кому заможну сім’ю, у якій народилися діти. Може, вона прожила б щас­ливе трудове життя, коли б не революція, коли б не син Максим, котрий пішов до більшовиків, коли б не голодомор. Образ Марії — це тип жінки-трудівниці, не ідеалізований, узятий із самого життя. Але це й узагальне­ний, возвеличений образ жінки-матері, що викликає біблійні асоціації. Не випадково цю аналогію проводить в останній частині сам автор: «Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога жи­вого… І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’я­того Сина. Пригадай її велику мужність, попроси у Неї сили пережити твоє горе і видержати так само, як це видержала Вона, найбільша зо всіх матерів…» Ці слова звернені не просто до Марії-жінки. Глибина і мо­нолітність образу Марії, його національна органічність дозволяють ствер­джувати, що Марія — це символ багатостраждальної України.

«ЩОДЕННИК» О. ДОВЖЕНКА — ВРАЖАЮЧИЙ ДОКУМЕНТ ТРАГІЧНОЇ ДОБИ

11 клас, Твори з української літератури, , , ,

Що таке «Щоденник» О. П. Довженка? Це збірка окремих розрізнених записів письменника більше ніж за десятиліття. З точки зору логіки це, ма­буть, важко назвати художнім, літературним твором. І все ж це твір, причому мистецький, високохудожній, бо пронизаний наскрізною гуманістичною ідеєю, освітлений любов’ю автора до життя, до людини. Разом із тим проникнутий гострим осудом жорстокої тоталітарної системи, яка нівечила народ фізично і морально, приводила його до жахливого рабського становища.

Можна не читати багатьох книг про війну, щоб уявити собі той тра­гічний і героїчний час. Варто переглянути «Щоденник» О. П. Довжен­ка — і знайдеш відповіді на всі болючі питання: чому на першому етапі довелося так багато відступати, чи виправдані оті безмірні жертви наро­ду, за які провини мільйони людей, що пережили окупацію, знову потра­пили в табори, але вже сталінські.

Окремими епізодами, замальовками Довженко подає величну картину безприкладного героїзму народу в боротьбі з німецько-фашистськими за­гарбниками. Це розповіді про хлопчика Тараса, що помстився за вбитого батька-партизана, про дідів-перевізників, новітніх сусаніних, про жінок, яки­ми прикривалися німці при наступі, а ті кричали: «Стріляйте по нас, не жалійте! Рятуйте себе і Україну — скривавлену Матір!», про мужніх мат­росів, які співали, йдучи роздягненими по лютому морозу в Києві на стра­ту, і безліч інших.

Не можна спокійно читати Довженкові примітки про те, що за час війни на фоні збіднілої виснаженої нужденної народної маси з’явилося багато задоволених життям людей. Ось «сотня наркомів. Всі молодого і середнього віку. Короткошиї, товсті і однаково одягнені. Багато їдять і ча­сто… » Після перемоги над ворогом ці наркоми не їздили по селах, що пе­режили окупацію, не втішали вдів і сиріт, не допомагали пораненим. Вони вудили рибу в Дінці, їли смачні страви, розповідали анекдоти і годинами розмовляли по державному апарату зі своїми дружинами і коханками.

При цьому вони не забували лише одного: дотримуватися «пиль­ності». Білгородський комендант вирішив перевірити документи на пе­реправі, де скупчилася величезна кількість машин і людей. Це надовго затримало їх проходження через міст, налетіли ворожі літаки і все роз­бомбили. Загинуло більше тисячі людей і вся техніка. З болем описує Довженко загибель Шостої армії. Коли з німецького «мішка» якимсь ди­вом вирвався один із командирів і попросив термінової допомоги (а ще можна було врятувати тисячі бійців!), його арештували, почали допиту­вати. Тим часом рештки армії загинули. Чи не злочинна ця «пильність» і дурість?

Письменник звертався до командування з проектом, як використати той мільйон оточенців, що скупчився у прифронтовій смузі, на користь діючій армії. Адже вони ще не зрадники, не злочинці, могли б служити добрим поповненням у війську, в партизанських загонах. Але до його дум­ки не прислухалися…

Довженко завжди обурювало, що при всіх негараздах офіційні по­відомлення бадьорі й оптимістичні: «Наші трибуни робили якісь невідомі майстри з особливого дерева і, мабуть, закляли, заворожили їх. Бо з них ніхто не міг сказати правди, навіть найбільші сміливці». Звичайно, це ще один наслідок тиску тоталітарної системи, яка нещадно переслідувала і нищила усіх «інакомислячих».

Митець вболівав і про «заблудні душі» дезертирів, бо їх так багато у нас було, вважаючи, що це горе їхнє, а не вина: «Не судить їх треба, а просить пробачення і плакати за погане виховання, за духовне каліцтво у великий час. Хто судитиме? Брати-слідчі з трибуналів, що розпивають горілку у їдальні, з непривітним поглядом очей».

Недаремно письменник ніби обмовлюється про те, що хотів подати заяву для вступу до Комуністичної партії, але «не бачив там чистих рук».

Навіть у літературі — суцільний обман. Довженко пише, що убитих — мільйон, а герой один — Люба Земська. І далі іронічно-болісно додає: «О Україно, як же ти збідніла героями!».

Якими б печальними, похмурими і вражаючими не були нотатки пись­менника, оптимізм, віра у свій народ все ж переважають у нього. Довженко описує, як за кілометр від фронту бійці і командири орють і сіють.

Повоєнні Довженкові записи сповнені планів, проектів реформу­вання в галузі освіти, культури, виховання молодого покоління, архі­тектури, літератури. Як і тими думками, що все це залишається, на жаль, не почутим, не зреалізованими. І зараз, через кілька десятиліть, дихає на нас із «Щоденника» могутній, самобутній талант геніально­го Довженка.