РОЗКРИТТЯ ДУХОВНОЇ КРАСИ СЕЛЯНКИ-ТРУДІВНИЦІ У РОМАНІ У. САМЧУКА «МАРІЯ»

Центральним образом роману-хроніки є жінка на ім’я Марія. Звичайна селянка, якій випала така ж доля, як мільйонам жінок-матерів, жінок-труді-вниць, що пережили нелегкі часи. Це образ звичайної жінки, що чесно пра­цювала, кохала, робила помилки у житті і спокутувала їх стократ своєю до­лею. В її образі підкреслені визначальні риси українського менталітету: суттєвість, важливість мистецьких переживань і водночас здатність до дії, волевиявлення, усвідомлення чину. Вона неосвічена, про таких говорили, що вони, мовляв, темні, але її єство містить стільки складних філософських глибин. Досить пригадати, коли вона молодою співала: «Коли співаєш, голос в’ється і обнімається з зорями». Так само щирі і палкі її сльози: «Марія плаче, коли на широкому світі тісно стає, а душа вимагає простору». Рано залишившись сиротою, вона змушена була працювати ще дитиною, та пра­ця не лякала її. Дівчина розуміла, що тільки працею можна заробити не лише кусень хліба насущного, але й повагу людей. Вона селянка, це її чин, і вона не зраджує його, повсякденно це підтверджуючи й ніколи не замутнюючи. Маріїна праця — це її самовияв, її творчість, її боротьба за право зватися лю­диною, мати гідність, власність, а значить, і повагу односельців. Чемна, ви­хована на кращих традиціях народної моралі, вона не могла не подобатися. Тому й обрав її Корній, тому кохав її Гнат. Здавалося, усе складалося щасли­во у дівочому життя Марії: вона кохає Корнія і відчуває себе коханою, її по­важають люди за веселу вдачу, за працелюбність. Оце б і простелитися долі вишитим чистим рушником, та не так склалося. Корнія забрали до війська аж на сім років. Як вона чекала бодай вісточки від нього, щоб знати: вона кохана. Але Корній не обізвався жодним словом. А вона ж так хотіла уваги, прихистку, тепла! Тому й не витримала: віддала рушники нелюбому Гнатові. І хоч Гнат, що кохав її понад життя, вважав, що його любові на двох виста­чить, та не судилося їм щастя: настали будні, виявилося, що їх так важко терпіти без любові. Діти, які було відродили Марію, запалили сімейне вог­нище, повмирали. Може, була це кара Божа за зраду кохання? Хто зна! Та жінка не бажає миритися зі своїм нещастям, як пташка з клітки, рветься на волю. Та не вернеш дівоцтво, ба й пов’язана вона шлюбом із Гнатом, якого не жаліє зовсім. За це осуджують її у селі. Та вона й сама зрозуміла потім, як зле вчинила. Може, тому й не виказала Гната, що потім підпалив її з Корнієм хату. Вона вважала це справедливою карою, а самого Гната вважала святим. І не тому, що той одяг ченця надів, а тому, що, страждаючи, ніколи не відмо­вився ні від страждань, ні від любові. Душа цієї жінки завжди була відкрита для добра і любові, вона здатна прощати і любити людей, і це головне у її характері, так само як працелюбність і терпіння.

Завдяки Маріїній волі до життя, до гідності поступово почав повер­татися до землі Корній. Із ним вона збудувала міцну, тривалу, по-селянсь­кому заможну сім’ю, у якій народилися діти. Може, вона прожила б щас­ливе трудове життя, коли б не революція, коли б не син Максим, котрий пішов до більшовиків, коли б не голодомор. Образ Марії — це тип жінки-трудівниці, не ідеалізований, узятий із самого життя. Але це й узагальне­ний, возвеличений образ жінки-матері, що викликає біблійні асоціації. Не випадково цю аналогію проводить в останній частині сам автор: «Але пригадай, сестро, ту Марію, ту Святу Матір, що родила світові Бога жи­вого… І пригадай велику Матір, яка день і ніч стояла під хрестом розп’я­того Сина. Пригадай її велику мужність, попроси у Неї сили пережити твоє горе і видержати так само, як це видержала Вона, найбільша зо всіх матерів…» Ці слова звернені не просто до Марії-жінки. Глибина і мо­нолітність образу Марії, його національна органічність дозволяють ствер­джувати, що Марія — це символ багатостраждальної України.