Твори з української літератури

УРОКИ СПРАВЖНЬОЇ ЛЮБОВІ (За творчістю В. Симоненка)

Любов — найпрекрасніше почуття, яке тільки може народитися в серці людини. Воно супроводжує нас завжди. Любов — це початок усього: із любові народжується нове життя, у пестощах світлих променів материн­ської ласки зростає нова людина, а від її тепла, отриманого у дитинстві, у серці дорослої людини формується почуття з почуттів, найчарівніший прояв любові — кохання. І це почуття знову і знову доводить, що без ньо­го життя втрачає сенс. Любов різна: це і велике кохання, це і зв’язок між матір’ю та дитиною, це й ніжна любов до рідного краю, до того, що має в нашому житті велике значення, і навіть до маленьких, але близьких на­шому серцю дрібниць. У всіх своїх проявах вона має над нами таку вели­ку владу, що ми не здатні протистояти їй. Саме любов надихає людину на прекрасне, робить її доброю, лагідною і чарівною.

В усі часи це прекрасне безсмертне почуття оспівували видатні май­стри слова: Петрарка, Шекспір, Пушкін, Єсенін, Блок, Франко, Леся Ук­раїнка, Володимир Сосюра, Дмитро Павличко, Ліна Костенко. Не обми­нув цю тему і Василь Симоненко. У своїй поезії «Ну скажи — хіба не фантастично…» він проголосив вічність любові:

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе.

Кохання змінює людину. У душі розквітає чарівна квітка, яка своїм тон­ким ароматом заповнює кожну її клітину, робить її легенькою-легенькою. І тоді людина відривається від землі і летить, летить у блакиті неба, поміж хмар, до далекого таємничого сяйва зірок, назустріч великому почуттю:

І чудно, і дивно якось Відчути, що поруч ти, Що в серці тривога й м’якість, На серці — думок бинти.

(«І чудно, і дивно якось…»)

Усім відомо, що краса врятує світ. Саме краса надзвичайного почут­тя — любові — утверджує в людині людське, вивищує нас над злом. Доки існуватиме це почуття, доти в світі пануватиме гармонія, єдність, лад. Кохання дарує нам багато радості, щастя, світла, тепла, і ніхто не в силі від нього відмовитися, не прийняти його:

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти.

Прийшла любов непрохана й неждана —

Ну як мені за нею не піти?

(«Вона прийшла»)

Любов наповнює нас новими силами, думками, стає сенсом життя і ще більше підсилює прагнення жити, але жити не тільки заради себе, жити для когось:

Дні і ночі думать про тебе, Виглядати тебе щомить — Лиш для цього, їй Богу, треба, _Тричі треба на світі жить

Життя прекрасне, коли кохаєш і коли кохають тебе. Та світ, на жаль, не ідеальний. Неможливо керувати почуттями, не завжди на кохання відпов­ідають взаємністю:

Є в коханні і будні, і свята, Є у ньому і радість, і жаль, Бо не можна життя заховати За рожевих ілюзій вуаль. («Є в коханні і будні, і свята…»)

Так буває, що ті, кого ми любимо, не розуміють нас, завдають багато страждань. Біль пронизує нас наскрізь, а іноді вбиває бажання жити; але згодом усе минає, бо, як говорять, час лікує. І ми знову закохуємося, зно­ву поринаємо у життя, наповнене дивовижними злетами душі поза рам­ками реальності. Як чудово було б, якщо б усі, кого ми любимо, змогли пережити неповторність цих почуттів. Тому Василь Симоненко говорить:

Я б побажав тобі когось любити, Як я тебе люблю.

Я вважаю, що одним із найважливіших, найсильніших почуттів у житті людини є любов до рідної землі. Людина не може бути повністю щасли­вою, якщо вона не там, де народилася, де зростала, де вперше пізнала світ:

Земле рідна! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподіванки і мрії У життя вливаються моє. Де б людина не жила, що б не робила, вона постійно думає про Бать­ківщину, живе заради неї:

Я живу тобою і для тебе, Вийшов з тебе, в тебе перейду, Під твоїм високочолим небом Гартував я душу молоду.

(«Землерідна! Мозок мій світліє…»)

Сила любові — це сила самої природи. Як добро перемагає зло, так і вона перемагає ненависть. Перед цим почуттям стають безсилими і крив­да, і хвороба, і біль. Любов рятує нас у безвісті життя. Не буває людини щасливішої за ту, котрій доля подарувала велич, красу і силу цього по­чуття. Любов — це справжнє, добре, відкрите почуття, тому ми повинні зберігати наші душі чистими, щоб, коли воно несподівано нас охопить, ми могли б сказати, як і Василь Симоненко:

Спасибі скажу долі, що ти є, Бо ж я могла Тебе і не зустріти. Нехай мені святе ім’я Твоє Допомагає і в сльоту горіти.

Я ХОЧУ ПРАВДІ БУТИ ВІЧНИМ ДРУГОМ І ВОРОГОМ ОДВІЧНИМ ЗЛУ (За творчістю В. Симоненка)

План

Боротьба добра зі злом — одвічна проблема української худож­ньої літератури.

Утвердження самоцінності людини, перемоги правди та справед­ливості в житті — поетичне кредо В. Симоненка.

1. Безсмертя людини й народу, творця всіх духовних та матері­альних цінностей («Дід умер», «Жорна», «Перший», «Де за­раз ви, кати мого народу?», «Ти знаєш, що ти — людина?»).

2. Жити надіями, болями і сподіваннями свого народу — найви­ще щастя для поета («Україні», «Земле рідна! Мозок мій світліє…»).

3. Возвеличення щоденного подвигу жінки-матері («Баба Онися», «Піч»).

4. Правдива душа — найбільший скарб людини, то ж ні словом, ні вчинком не образь її («Кривда», «Злодій»).

Естетичний ідеал В. Симоненка і його ліричного героя — патрі­от своєї землі, правдолюбець і борець зі злом вселюдським.

СОФІЯ КИЇВСЬКА— СИМВОЛ ДУХОВНОГО НАДБАННЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ (За романом Павла Загребельного «Диво»)

Де шукати витоки духовності? В історії свого роду, в його прадавніх коренях. Десять століть тому було збудовано Софіївський собор у Києві, а його куполи ще й досі радо вітають сонце. Софія Київська — велич ук­раїнського народу, втілення його мудрості й сили, таланту й слави, сим­вол духовного єднання нації.

Величний образ собору, цього незвичайного дива, «що ніколи не кінчається і не переводиться», змальовано у романі П. Загребельного «Диво». Софія Київська схвилювала письменника, тому він не міг не звер­нутися до далекої і сивої історії.

І зламуються перед читачем глухі паркани між сучасністю й мину­лим, звучать вічні загальнолюдські питання життя і смерті, тлінного і вічного. Бо вивчати історію — значить думати про майбутнє. Романом «Диво» П. Загребельний стверджує, що наші предки були не лише умілими майстрами, а й людьми високої духовної культури. І це пе­редовсім полонить читача, западає в душу.

Чи можна втекти від краси, побачивши її бодай раз? — ставить автор запитання. Чи можна її знищити? Ні! І таким незнищенним та вічним у своїй величі й красі є Софія. «Цей собор вже з першого дня його існу­вання, певно, мало хто вважав за житло для бога — він сприймався як надійний притулок людського духу, … і кожен намагався зітерти його з земної поверхні, але собор стояв, несхитно, вічно, так ніби небудований був, а виріс із щедрот київської землі, став її продовженням, гучним її криком, її співом, мелодією, барвою. Диво!»

Зодчим цього дива став «роб» Сивок, який з глибин лісу пробився до людей, побачив красу Києва, барви церкви Богородиці, що пробудили його творчі сили. Він мав талант від Бога, що йшов з глибин народної мудрості, з невичерпних скарбниць народного досвіду.

Сивок звів храм, рівного якому не було в світі. І прославить це тво­ріння, це диво народ слов’янський, його державу — Русь Київську навіки. І схилятимуть голови перед цим витвором душі народної друзі і недруги наші, й ніхто й інколи не зможе заперечити самобутність і самостійність витоків культури предків народу українського. Це була неповторна куль­тура, якої світ ще не бачив. Не випадково на зауваження князя Ярослава Мудрого, який, спостерігаючи за роботою Сивоока, сказав: «Незвично кладеш», той відповів: «Ото й тільки мистецтво, як незвичне… Владі це не до вподоби. Владі миле усталене. А краса лише в неоднаковості».

Сивоок не просто збудував собор, а створив поезію в камені — велич­ну Софію, яка стала духовним надбанням українського народу, доказом талановитості українських народних умільців.

Софія Київська — не просто культова споруда. Вона — символ укра­їнської нації, її незламності, незнищенності. І ми, нове покоління, пишає­мося цією коштовною перлиною, доземно вклоняємося перед його твор­цями. Які секрети ховають в собі стіни цього храму, його дивовижні мозаїки і фрески? Софіївський собор — нетлінна святиня українців, оберіг наших душ.