Образ Офелії – один з яскравих прикладів драматичної майстерності Шекспіра. Її життя показано ніби пунктиром: прощання з Лаертом, розмова з батьком, розповідь про божевілля Гамлета, бесіда і розрив з Гамлетом, бесіда перед сценою “мишоловки”, сцена божевілля.

Офелія з’являється перед нами у взаєминах із братом, батьком, принцом Гамлетом, у якого вона закохана. Вихована при дворі, героїня дуже самотня. Вона оточена людьми, які до неї байдужі. Дівчина – лише іграшка, знаряддя в чужих руках. Її любов до Гамлета стає ставкою у двірцевій грі. Рідний батько, Полоній, шпигує за нею і, довідавшись, що вона зустрічається з принцом, намагається перешкодити цій любові. До того ж не тільки тому, що його дочка нижча за Гамлета станом, але й тому, що Гамлет – з іншого табору, він – суперник Клавдія, на якого робить ставку Полоній. І батько, і брат вимагають, щоб вона відмовилася від любові до принца. Офелія – слухняна дочка, вона не звикла суперечити нікому. І річ не в тому, що вона позбавлена волі й самостійності. Просто вона й сама не до кінця вірить у серйозність намірів Гамлета. При цьому з Лаертом вона тримається більш вільно і на його застереження відповідає напівжартівливо:

«Только, милый брат,
Не будь как грешный пастырь, что другим
Указывает к небу путь тернистый,
А сам, беспечный и пустой гуляка,
Идет цветущею тропой утех,
Забыв свои советы.»
Офелія припиняє зустрічатися з Гамлетом і відмовляється прийняти від нього листи. Будь-яка дівчина в подібному випадку вправі чекати пояснення. Справа за Гамлетом. Але він зайнятий думками про помсту. Йому зараз не до Офелії. Тому, коли король Клавдій просить Офелію поговорити з принцом, дівчина погоджується, навіть знаючи, що розмову будуть підслуховувати. Але в неї немає іншої можливості перевірити істинність його почуттів або переконатися в його божевіллі. Офелія довірлива, тому Гамлет саме на ній випробовує роль божевільного. Сцена розриву між закоханими повна драматизму. Гамлет не вірить Офелії, він захищає власне життя – неправдою, грою, божевіллям. Він намагається пом’якшити розрив, говорячи, що не розлюбив, а не любив ніколи, прикидався, і шкодувати про нього не варто. Ображена Офелія тримається з гідністю, повертаючи подарунки:

«Нет, принц мой, вы дарили; и слова,
Дышавшие так сладко, что вдвойне
Был ценен дар, – их аромат исчез.
Возьмите же; подарок нам немил,
Когда разлюбит тот, кто подарил.» [13, 39].
Чи розуміє Гамлет, що Офелію підіслано? Врешті-решт, це неважливо. Він знає, що дівчина відкрита та довірлива, що вона все одно перекаже розмову з ним Полонію. Офелія зовсім не вміє брехати, тому Гамлет і не намагається домовитися з нею, як з Гораціо [13, 39].

Остання зустріч Гамлета й Офелії відбувається ввечері перед виставою “Убивство Гонзаго”.

У середині ХIV століття в Італії починається Епоха Відродження («Ренесанс»). Це перехід від середніх століть до культури Нового часу. Культура Відродження – міська культура, її розвиток прямо пов’язаний з розвитком міст. Це культурно-історична епоха найвищого розквіту. Хронологічні рамки в різних країнах різні. Італія – середина XIV століття, триває кілька століть. В інших країнах інший час. Англія – остання чверть XVI століття й перша чверть XVII століття. Відродження носить різний характер: Італія – культура, поезія, Німеччина – філософія, богослов’я, ідеологічний характер, Англія – театр. Відбувається формування нових буржуазних відносин. Економіка й розвиток Італії був попереду інших країн. Формування націй доводиться на епоху Відродження. Починається пошанування античності – починають осягатися грецькі цінності [5, 56].

Яскраві моменти: формування нового типу людини. Відродження – дуже важкий період, з’явились нові уявлення. Особливий тип особистості – титан Відродження. Багато талантів. Люди приходили в титани із самих низів суспільства. Багатогранність особистості стала прикметою епохи [17, 19].

Термін «Відродження» уперше був ужитий в 1550 – Джорджо Вазарі «Життєпис славнозвісних живописців, скульпторів і зодчих». Але слово з’являється раніше. Девіз: «Щоб іти вперед треба оглянутися назад», досягти античного рівня в культурі, треба відродити античні цінності. Середньовіччя вивчало античність вибірково, тільки те, що підходило до церковної догматики – Вергілій, Платон (вибірково), Аристотель (вибірково). Інші автори – уривками. Епоха Відродження звернулася до античності як до комплексу знань, навіть трохи перебільшувала її значення. Це перше тлумачення терміна.

Друге – біблійна думка, притча про зерно, кинуте в камінь. Служіння в ім’я продовження культурної традиції. Діячі Ренесансу в більшості були релігійними, але вони руйнували догматику церкви. Починається церковний рух реформації. Думка: людина може звернутися до Бога, минаючи церкву, звертання повинне бути щирим. Віра здобуває іншу якість. В епоху Ренесансу починають формуватися сучасні уявлення про особистість, індивідуальність. Розкріпачення особистості привело до ренесансного егоцентризму. Де критерій волі діяльності людини? Ми спостерігаємо складне й дивне явище: ренесансні гуманісти могли бути інквізиторами (полювання на відьом, «Молот Відьом»). Формується дивна аморальність. Втрата критерію діяльності приводить до того, що тема титанічної особистості виходить у мистецтві на перший план. Шекспір: «Критерієм є творіння добра» [11, 47].

Ренесансний гуманізм – поняття відмінне від сучасного (гуманне відношення до людини й тварин). Споконвіку термін походить від назви гуманітарних наук. Гуманістами називали викладачів.

Один з найкращих англійських письменників XIX століття змалечку пізнав ЖИТТЯ у злиднях. Тяжкі умови існування не дозволили Діккенсу отримати освіту, проте саме життєвий досвід допоміг письменникові досягти матеріального добробуту. Вже перші романи Діккенса принесли йому всесвітнє визнання. Незважаючи на жебрацьке життя, Діккенс – письменник-оптиміст. Почуття гумору не зраджує йому ніколи. Одним із найкращих гумористичних романів автора є «Посмертні нотатки Піквікського клубу». У творі йдеться про спортивні пригоди кількох джентльменів. Головним героєм роману є чудернацький містер Піквік – комік та невдаха. Навколо нього можна побачити членів організованого ним «клубу»: закоханий товстун Тампен, горе-спортсмен Уінкль, нереалізований поет Снодграсс. До них приєднується слуга містера Піквіка Сем Уеллер – жартівник та балагур, носій народної гумористичної мудрості. Казково-доброзичливі стосунки «піквістів» різко контрастують з навколишнім буржуазним світом. При усіх своїх недоліках ко-мічні герої Діккенса відображують собою оптимістичний погляд письменника на людські якості.

Різдвяні оповідання склали цілий цикл сентиментально-фантастичних творів з повчальними елементами. Найкращим оповіданням циклу є «Різдвяна пісня у прозі», де зображене фантастичне перетворення бездушного капіталіста Скруджа у найдобрішого «різдвяного» діда. Гумор Діккенса і тут приймає несподівані форми. Напуття Скру-джу дає-не хто-небудь, а його колишній компаньйон, який недавно помер. Розповідаючи усілякі страхіття про потойбічне життя та щиро каючись у нечесному житті на землі, він попереджає свого друга Скруджа. Переляканий Скрудж одразу ж втрачає інтерес до збагачення та починає думати про порятунок душі. Ідеалістичне перетворення капіталіста на чесну та порядну людину приносить добро іншим людям.

Світове визнання отримали також гумористичні частини роману «Наш спільний друг», присвячені сатиричному зображенню родини Подснапів, яка уособлювала собою лицемірство та самозадоволену респектабельність вищих класів Англії. У сюжет роману покладено також багато життєвого матеріалу, проте основна сюжетна колізія будується на поступовому з’ясуванні усіма персонажами складного переплетіння таємниць, серед яких основна – вигадане вбивство головного героя.

Діккенс завжди виступав проти капіталізму та буржуазного устрою. Він виводив у своїх творах персонажів, які мали найкращі людські якості, тяжкі випробування завжди проходили для них з долею гумору, який допомагав їм долати усі перешкоди на шляху до щастя та добробуту.