Не останнє місце в українській шекспіріані посідає Микола Лукаш. Він з далеко не найвідомішого Шекспірового тексту “Троїл і Крессіда” зумів створити “маленький шедевр”. Це і не дивно, адже М.Лукаш досконало володів 12 іноземними мовами. В сучасній Україні його перекладацька діяльність поціновується дуже високо.
До творів Вільяма Шекспіра звертались і перекладачі в діаспорі. Вони свідомо допомагали долати накинутий нашій культурі комплекс провінційності.

В українській шекспіріані вартий особливої уваги доробок Ігоря Костецького, який 1957 року разом з Я.Рудницьким та Д.Чижевським заснував Українське Шекспірівське Товариство. У видавництві “На горі” він надрукував власну версію “Презнаменитої й прежалісної трагедії Ромео та Джульєтти. По українському перекладеної”, “Шекспірових сонетів” (відповідно 1957р. та 1958р.), а в часописі “Сучасність” за 1963 рік — уривки з “Гамлета”.

Максим Стріха називає спроби І.Костецького сміливими до зухвальства, хоча формально вони дуже точні. Нашим співвітчизникам, які призвичаїлись до перекладів Д.Паламарчука та Д.Павличка нормативною літературною мовою, можуть різонути слух рядки 130го сонета, відтвореного “напівмакаронічною (зі щедрими вкрапленнями польщизни) “студейською мовою” доби козаччини:

Од слонця ніц в очах моєї пані,
Кораль ружанєць рожевіш од губ,
Кгдиж сьнієг ест бялим — в неї перса тьмяні,
Кгдиж влос єст дротем — з дроту в неї чуб”.

А мотивація І.Костецького така: він прагнув не пригладжувати архаїзми оригіналу, адже і для самих англійців мова Шекспіра сьогодні архаїчна і потребує постійного коментування. І хоча позиція перекладача нам зрозуміла, але, на жаль, його твори нечитабельні. Соломія Павличко взагалі характеризує переклади І.Костецького як “жахливі”. На противагу їй Григорій Кочур — людина бездоганного смаку — навпаки, з цікавістю ставився до перекладацького експерименту талановитого представника емігрантської літератури.

Згадуваний вище Тодось Осмачка ще в Україні 1930 року переклав “Макбета” і “Короля Генріха IV”. Пізніше в Мюнхені він зробив фактично абсолютно нові версії цих творів, де відмовився від усталених словосполучень, створив оригінальні і лаконічні поетизми, які, за оцінкою Лади Коломієць, надали перекладу експресіоністичного характеру.
Вищезгадане видавництво “На горі” 1969 року друкує “Короля Ліра” в перекладі емігранта Василя Барки. Ця версія відомого в світі твору вражає своєю надзвичайною експресією і заслуговує на увагу читача, адже В.Барка розширив лексичні та стилістичні рамки рідної мови.

В Україні для потреб театру Ірина Стешенко переклала драми “Багато галасу з нічого”, “Комедія помилок”, “Отелло”, “Ромео і Джульєтта”, які й досі є в репертуарі багатьох акторських труп. Талановитий поет сучасності Іван Драч переклав’Тенріха IV”, його версія за лексичною тканиною наближається до барокової традиції. Наш земляк Дмитро Павличко видав першу в історії української літератури антологію “Світовий сонет” (у 1998 році), на сторінках якої надруковано новий повний корпус Шекспірових сонетів. У вичерпних коментарях Марії Габлевич до згаданої антології міститься висока оцінка доробку Д.Павличка.

Переклад сонетів здійснив також Дмитро Паламарчук, кращі з них друкуються навіть у сучасних хрестоматіях для середньої школи, що є свідченням визнання таланту письменника. І далеко не всі знають, що це так званий “невольничий переклад”: адже Д.Паламарчук працював над ним в Інтинському засланні, переховуючи свого Шекспіра під палітуркою “Короткого курсу історії ВКП(б)”, щоб охоронці не вилучили цю дорогу серцю книжку.

Сонети Вільяма Шекспіра — це взірець поезії, тому не дивно, що до них зверталися перекладачі Павло Грабовський, Максим Славинський, Василь Онуфрієнко, Яр Славутич, Олег Зуєвський, Остап Тарнавський, Святослав Гординський, Святослав Караванський, Олекса Веретенченко, Андрій Легіт тощо.

Видання “повного Шекспіра” в Україні було здійснене в 1984—1986 роках. Шеститомник презентує усі 37 п’єс, 2 поеми, 154 сонети, окремі поезії. Українці наприкінці радянського періоду долучилися до елітного клубу народів, які мають повного Шекспіра.
На цьому робота над перекладами не припинилася.

2000го року журнал “Четвер” (м. ІваноФранківськ) подав читачам “Гамлета, принца Данії” у перекладі культового українського письменника і поета останніх десятиріч Юрія Андруховича, який, за його ж словами, “рушив назустріч темряві, привидам, прокляттям, інтригам та завиванням вітрів у безлюдних галереях замку Ельсінор”. Виставу за цією версією шекспірівського твору кияни і гості столиці побачили того ж року на сцені Молодого театру.

Свій текст Ю.Андрухович не вважає остаточним і планує внести не одну зміну. Це зауваження слушне, адже цей досвідчений перекладач ретельно працює над словом і прагне, щоб його доробок (а це вже 13й переклад “Гамлета” українською!) був не гіршим від попередніх. До слова, саме до “Гамлета” найчастіше зверталися перекладачі. На сьогоднішній день маємо вісім повних перекладів (М.Старицького, П.Куліша, Ю.Федьковича, В.Вера, Г.Кочура, Ю.Клена, Л.Гребінки, Ю.Андруховича); два переклади збереглися в уривках (І.Костецького, П.Свенціцького); три тексти і досі містяться в рукописах (Г.Хоткєвича, Якова Жарка, Михайла Рудницького).
2005 року у видавництві “Перун” з’явилися сонеТи Шекспіра у перекладі Георгія Пилипенка. Згадана книга є першим досвідом трилінгвальної англослов’янської версії сонетів. Унікальність цього видання у подвійній мовній стратегії: кожен із 154 текстів мовою оригіналу супроводжується російським та українським перекладами Г.Пилипенка. Книгу супроводжує позитивна рецензія доцента Києво-Могилянської академії В.Скуратівського.

Поява кожного нового перекладу творів геніального англійця є доказом плідності українського перекладацтва. Це водночас і підтвердження геніальності

Вільяма Шекспіра, твори якого упродовж чотирьохсот років зберігають свою актуальність. Ідеально, коли читач знайомиться з творами Вільяма Шекспіра в оригіналі. Та на практиці пересічна більшість читає переклади з англійської, тому від постаті перекладача, від його майстерності, таланту, ерудиції залежить дуже багато.
Завдання перекладача — передати характерні особливості індивідуального стилю Шекспіра, глибину думки та емоційний заряд оригіналу.

XX століття позначилося інтересом до міфу як з боку письменників, так і з боку читачів. Міф завжди вважався глибинною основою людського та історико-культурного буття, а письменники XX століття прагнули по-новому показати давній міф, використати його символьну спрямованість, аби показати його нові грані, що відкриваються у наш час. Одним з таких авторів був Кнут Гамсун – автор роману «Пан». Чому ж так назвав свій твір письменник? Герой роману лейтенант Глан спершу й сам нагадує цю міфічну істоту. Адже Пан – це бог лісів, отар, пастухів, покровитель природи у давньогрецьких міфах. Він так любив землю, що заради неї покинув Олімп. Так само й Глан жив відлюдником у лісовій сторожці, де його єдиним товаришем був пес Езоп. Цей чоловік був щасливим серед природи, насолоджуючись кожною миттю життя серед пташиного співу у сонячний чи хмарний день. Здається, більш нічого людині й не треба, бо вона сама – джерело радості й смутку.

Глан настільки відчував природу, що розумів навіть сірий камінь, який, здавалося, впізнавав його. Той камінь був частиною дивовижної природи, яка дарувала стільки радості. Коли ж з’являється інший Пан? Коли відбувається зустріч із Едвардою та її батьком. Відтоді Глана почала мучити самотність, так що він навіть клав до кишені два мідяки й дзвенів ними, щоб не було так самотньо. «Ночі не стало, сонце тільки пірнало у море і знов виходило на світ, ще більш свіже й червоне». І кожного разу Глан, прислухаючись до нічного шепотіння, ніби відчував, як Пан сміється над ним. Доки тривають його заплутані стосунки з Едвардою та Євою, час від часу Глан ніби чує голос Пана, відчуває на собі його погляд.

Душа його чує цей поклик. Про що каже бог лісів? Може, попереджає про те, що герой ніколи не зможе жити серед людей, серед їх пристрастей, бо й сам поринає у їх вир. Тоді й охоплює його та сама паніка, що жене героя лісами у марному пошуку спокою. За міфом, такий страх – паніку – здатен був наганяти саме Пан. Увесь роман сповнений алюзій з міфу про Пана. У самому творі багато аналогій з цим богом природи, який, за легендою, володів даром пророкувати. А за середніх віків Пана вже вважали злим духом. Усі ці риси втілено в характері головного героя роману, навіть ім’я якого співзвучне міфічному богу: Глан – Пан. Тому й називається твір саме так – «Пан».

Кнут Гамсун народився в сім’ї селянського кравця на півночі Норвегії. Дитинство було важким. З чотирнадцяти років вимушений був заробляти собі на хліб. Він перепробував багато професій, але мріяв вчитися. Читав усе, що потрапляло до рук. Писати почав з 1847 року. Особливо важким для нього був 1886 p., коли на порозі стояла голодна смерть. Повість «Голод» принесла йому славу. Відтоді він написав багато романів і повістей.

На уроках зарубіжної літератури ми вивчали

У літературі XX ст. одним з найвидатніших письменників-модерністів вважається Марсель Пруст. Найбільш відомим твором французького дослідника людської душі й почуттів став роман «У пошуках утраченого часу». Автор створює епопею внутрішнього світу людини, свідомість якої складається з душевних рухів та особистих вражень. Увага.письменника зосереджується не на відображенні реальних подій, а на звуках, кольорах, запахах – на тих дрібницях, які складаються в образи, події. Розкриваючи реальний світ через пам’ять, уяву, Пруст створює «нову» реальність, новий світ. І головним для автора стає відображення самого процесу його появи. Твір розгортається в пам’яті оповідача, зближеного з автором.

У романі пам’ять стає тією силою, яка оживляє минуле, «втрачений час». Особливе місце в структурі багатотомного роману Пруста займає вставна повість «Кохання Сванна». Це передісторія основного сюжету, в якій стисло викладаються головні мотиви роману: мотив «сторін» і природи, любові й мистецтва, але провідними стають два останніх. Сванн постає перед читачем як світська людина з багатої родини. Він захоплюється мистецтвом, розуміється в живописі, тонко і глибоко відчуває його. Одетта, жінка, в яку закохується Сванн, спершу не справила на нього ніякого враження. Велике почуття зароджується у героя тоді, коли її. образ починає пов’язуватися з музичною фразою із сонати Вейтейля. Ця музика «вела його то туди, то сюди, потім ще кудись-інде, до якогось щастя, високого, незбагненного, але очевидного». Непримітно для самого Сванна ця мелодія асоціюється у нього з Одеттою і надає їй чарівності. Наступним етапом у розвитку почуття героя стає порівняння овала обличчя й постаті коханої з живописним образом Сепфори з фрески Боттічеллі. «Він дивився на неї, в її личку і в її постаті воскресала частинка фрески, яку Сванн віднині завше намагався в ній побачити».

Одним,словом, Одетта у сприйнятті героя все більше зміщується у світ мистецтва і таким чином поетизується. Зрештою, Сванн втрачає здатність бачити кохану такою, якою вона є. Ця здатність повернеться до нього після його одруження з Одеттою, і він зрозуміє, що зіпсував собі життя, покохав жінку, яка була не в його «жанрі», жінку, яку створила його уява. Кохання Сванна – це романтична історія любові духовно багатої та витонченої людини, яка закохана в красу і мистецтво, до жінки обмеженої, вульгарної, нерівної йому за своїми духовними якостями. Герой повісті схожий на Шгмаліона, який створив для себе Галатею і закохався у свій витвір. У творі Пруст незвичайно тонко і яскраво аналізує зародження й розвиток почуттів. Він розкриває по деталях весь процес психологічних,змін людини. Дійство в романі переноситься у внутрішній світ, розгортається як потік пам’яті. Автор вважав, що розум не може пізнати таємниці життя, це може зробити лише інтуїція, яка, у свою чергу, робить це через сприймання почуттів, емоцій, звуків, барв, смаків.

Але внутрішній світ героя залишається таємницею для інших людей. У цьому його трагедія. Він відчуває, що вигаданий світ, вигаданий образ, вигадане кохання не можуть бути справжніми. Заслуга Марселя Пруста полягає в тому, що він відкрив читачам безмежність, недосяжність душі людини, душі, яка потребує аналізу, відкриття любові. Людина повинна будувати новий світ за власними законами. Твори Пруста відрізняються від традиційних. Автор створює епопею не зовнішніх подій, а внутрішнього світу людини. «Бачити, відчувати, висловлювати» – це гасло він зробив своїм творчим принципом.

Вiдомий французький письменник Марсель Пруст є творцем жанру модернiстського психологiчного роману. Головним його творчим методом вважається iмпресiонiзм, але у центральному в його доробку романi «У пошуках втраченого часу», що складається з семи томiв, можна знайти ознаки застосування iнших прийомiв, наприклад, поетичного символiзму. Фiлософсько-естетичнi погляди Пруста частково спiвпада ють iз вченням А.Бергсона, його свiтосприйняття грунтується на iнтуїтивiзмi, тому цей письменник зображує внутрiшнє життя як «рух свiдомостi», навiть простiр i час постають у його творах чимось суб’єктивним.

Марсель Пруст, узагальнюючи власний життєвий досвiд, намагається висвiтлити недостовiрнiсть i вiдноснiсть уявлень людини про себе, свiт i суспiльство, а також непевнiсть самого суспiльства. Вiн доходить висновку про нереальнiсть суспiльного життя, неможливiсть кохання i взаєморозумiння, отже саме iснування людини, на його думку, є «втраченим часом», а єдиним реальним сенсом буття – мистецтво. Питання: чому люди роблять тi або iншi вчинки, що спонукає їх чинити саме так, а не iнакше, – завжди було одним з головних для серйозних письменникiв. Хтось пояснював дiї людей виключно соцiальними чинниками, хтось – метафiзичними, хтось – просто наявнiстю якихось зовнiшнiх обставин, дехто, у тому числi i Пруст, шукав вiдповiдi у самiй натурi людини, детально зображуючи усi найдрiбнiшi змiни стану душi та поштовхи ззовнi, що їх викликали. У вставнiй щодо роману «У пошуках втраченого часу» повiстi «Кохання Сванна» розглянуто надзвичайно тонкий аналiз процесу зародження i розвитку почуття кохання. Кохання, драматичнiсть якого зумовлена не зовнiшнiми обставина ми, а саме внутрiшнiми психологiчними факторами.

Саме детальнiсть змалювання переходiв вiд одного стану душi до iншого робить майже неможливим спроби переказати нiби простий сюжет повiстi: кожна деталь є важливою, кожну можна вважати головною. Попереднє життя героя – i його визнане мiсце в свiтi «салонiв», попереднi стосунки з жiнками, наприклад те, що «все, що в цих взаєминах не можна було переносити з мiсця на мiсце або ж обмiнювати на ще не спiзнану насолоду, не важило для нього нiчого», естетичнi та iншi переконання – усе окремо й разом зумовлювало те, чому вiн закохався в обмежену мiщанку Одетту, створивши подумки її образ, що зовсiм не вiдповiдав реальному. Спочатку Одетта не справляє на нього позитивного враження, бо була «гарною тiєю вродою, до якої вiн був байдужий, яка не будила в ньому жодної хотi й навiть викликала якусь фiзичну вiдразу». Але, наскiльки вiдомо, перше враження є саме iнтуїтивним, бо зазвичай виникає ще до дiстання якоїсь конкретної iнформацiї про особу, з якою спiлкуються. З такого ставлення Сванн починає, цим, можна сказати, й закiнчує, збагнувши зрештою, що: «…я спартолив кращi роки мого життя, я хотiв померти лише тому, що безтямно покохав жiнку, яка менi не подобалася, жiнку не в моєму стилi!» Як це сталося? На прикладi сваннового кохання Пруст аналiзує саме явище замiни у свiдомостi людини реального образу iншої особи уявним. У випадку зi Сванном першопош товхом стає музична фраза, що випадково викликала асоцiацiю з образом Одетти, що потiм доповнюєть ся нашаруванням iншого художнього образу зi фрески. Але ж i музика, i Сепфора Ботiчеллi насправдi не мають нiчого спiльного з особистiстю цiєї жiнки.

Сванн плутає викликанi творами мистецтва вiдчуття з почуттям зовсiм iншого плану i «скоро вiн виявився здатним обгрунтувати його на непорушних положеннях своєї естетики», а це обгрунтування (вплив розумового компоненту) в свою чергу пiдсилило iлюзiю закоханостi до справжнього слiпого кохання. Гiрше того, вiн починає свiдомо вiдкидати всю iншу iнформацiю про Одетту: «тепер вiн казав собi, що для того, щоб узнати людину, не треба зважати на думку про неї свiту, i на доказ своїх слiв протиставляв вигаданiй Одеттi Одетту справдешню, добру, наївну, Одетту-iдеалiстку, майже нездатну брехати». Важко стверджувати, наскiльки достовiрними були уявлення про неї iнших людей, але зрозумiло, що Сванн насправдi теж вигадав Одетту, отже йдеться про зiткнення двох однаково суб’єктивних уявлень про ту саму особу.

Поступово кохання до неї стає для Сванна цiлим життям, один її образ замiнюється другим, потiм третiм: вiн бачить i «Одетту-утриманку», i «Одетту – копiю матерi», але всi цi образи однаково далекi вiд реальностi. Вiн намагається порвати з нею, але не може, навiть дiзнаючись про найгiршi факти, що будь-яку нормальну людину в мить привели б до тями. Невипадково Пруст називав його кохання «хворобливим». Лише пiсля одруження – досягнення насправдi iлюзорної мети – Сванн знову набуває здатнiсть побачити Одетту саме такою, якою вона була, й це прозрiння стає його трагедiєю: втрачений час вже не повернути… Повiсть «Кохання Сванна» таким чином є нiби стислим варiантом подання головної iдеї цiлого роману.

Можна ще зазначити, що в нiй простежуються й усi iншi особливостi творчостi цього письменника: стиль, аналiтичнi роздуми над змiною психологiчного стану героя, розкриття психологiї за допомогою «руху свiдомостi» тощо. Тож цiлком доречно прозу Марселя Пруста вважають одним з найпомiтнiших i найвидатнiших явищ свiтової лiтератури.