9 клас

ЗЕРНА МУДРОСТІ

Завдання: переказати ту частину тексту, в якій опові­дається про задум Ярослава та його здійснення.

Літо залітало у вікна вишневими пелюстками, п’янкими па­хощами садків, що відцвітали. Білою віхолою захопило воно князя, закрутило-закружляло в нього за плечима, а потім, не­сподівано випередивши його в дверях, увірвалося до щойно зве­деної споруди, дрібними квітками розсипалося по долівці.

Велика й чиста, церква була схожа на гребінь хвилі, що пі­ниться легким шумовинням. Князь зупинився серед храму. По свіжих, тільки-но потинькованих стінах стрибали лише соняч­ні зайчики та зрідка пробігали примхливі тіні. Сьогодні мали розпочати малювати фрески. Майстри-художники саме готу­вали пензлі. Кожен їх рух ловило якесь хлопченя.

—         Ти учень? — запитав князь.

—         Так,— відповів хлопчик і зосередженим поглядом повів за майстром.

—         А чи знаєш ти, що це за церква? — знову звернувся до хлопчика князь.

Хлопчина, змушений відірватися від вправних майстрових рук, незадоволено відповів:

—         Це храм Святої Софії, який наказав збудувати великий князь Ярослав.

—         А чому він так називається? — не припиняв розмови

КНЯЗЬ •

—         Не знаю,— мовив хлопчик, і оченята заблищали вогнем цікавості.

—         «Софія» — грецькою «мудрість». Отож звелів Ярослав побудувати храм, щоб звести пам’ятник мудрості, адже вона допомогла йому зміцнити державу, розбити підступних степо­виків у вирішальній битві, що відбулася саме на цьому місці. Мудрість,— вів далі князь,— зробила щасливим народ, пода­рувавши йому мир… А ще Ярослав хотів, щоб з цього храму зі зваженим словом та книгами пішла мудрість по всій землі Руській, просвітила наукою багатьох дівчаток та хлопчиків, щоб множили вони славу Київської Русі.

Хлопчина затамував подих: тепер він зрозумів, що перед ним великий київський князь Ярослав.

Ярослав же, залишивши дитя, підійшов до малярів.

І ось тонкі, ледь вловимі, ніжні й прозорі, лягли на мокрий ще тиньк перші малюнки. Вони чомусь нагадали Ярославу да­леке дитинство, що пройшло на мальовничих берегах річки Ли­беді, що поблизу Києва. А далі за рухом пензля промайнуло пе­ред очима все життя, сповнене тривог і боротьби.

Темна тінь, що вкрила стіну, нагадала той день, коли він дізнався про смерть батька — великого київського князя Во­лодимира.

Тонке мереживо золотавих ліній витягло з пам’яті згадку про зустріч зі стольним Києвом.

Пригадалося, як крок за кроком об’єднав навколо Києва близькі й далекі землі, як зростали по цих землях нові міста, як будувалися там за його наказом великі та малі церкви, як процвітали скрізь ремесла, збагачуючи державу витворами, що цінувалися в усьому світі.

«Ні, сила держави — не в безстрашних воїнах, не в міц­них мурах та непідступних валах,— подумав Ярослав, шукаю­чи очима маленького учня.— Сила — у цьому хлопченяті, що жадібно ловить кожен порух учителевої руки. Тож треба под­бати, щоб Софія не тільки була великим храмом, а й стала осе­редком книжної науки».

Пізніше Ярослав здійснив свій задум. Саме в Софії Київсь­кій була розташована найбільша на Русі бібліотека, де книж­ки не тільки зберігалися, а й перекладалися та переписували­ся. Була тут і школа, де навчали охочих до науки дітей.

Все своє життя дбав Ярослав про поширення освіти й куль­тури у своїй державі. Тому й назвали його Мудрим.

Великою та могутньою була Київська Русь за його князю­вання. Непереможною виявилася сила мудрості, зерна якої посіяв Ярослав серед свого народу.

(475 сл.)                                                           (За О. Данилевською)

НЕОПАЛИМА КУПИНА

Завдання: переказати легенду про незвичайну рослину.

Було це давно. Два королі — польський та угорський — об’єднали свої війська, щоб разом воювати Волинь. Прийшли в зелену Погорину і підступили до стін міста Дорогобужа. За­хисникам града — княжим воїнам, міщанам і мешканцям дов­колишніх сіл, які заховалися від нападників за міськими сті­нами,— прибульці передали листа. Пропонували без битви відчинити міські брами, вийти в поле без зброї і здатися в по­лон. За це королі обіцяли всім зберегти життя. В іншому ви­падку, погрожували: місто буде спалене і на ласку перемож­ців сподіватися нічого.

Коли минув відведений на роздуми час, із Дорогобужа вий­шов посланець. Зайди-воїни зустріли його і привели на уз­вишшя, де возсідали королі.

—   Я приніс відповідь на ваш лист,— сказав посланець і пе­редав владарям бадилину з розчепірчатим, схожим до ясеново­го, листям та з блідо-рожевим суцвіттям на верхівці.

 

—         Як?!— здивувалися владарі,— Оце й усе?

—         Мені старійшини доручили передати тільки це… А ще веліли сказати: якщо вам цього зілля замало, то ось довкола вас на пагорбі його цвіте скільки завгодно…

Що з посланця візьмеш?!

Зібрали королі своїх радників та наймудріших мужів. Ду­мали, думали — ніяк не зрозуміють, що саме захисники міста сказали їм оцим зелом.

Коли знайшовся один:

—   Я знаю це зілля. Воно горить і не згоряє.

Він взяв із багаття палаючу скіпку і підніс її до квітучого куща. Тієї ж миті увесь кущ спалахнув голубувато-зеленкува­тим полум’ям. Та ще через мить полум’я згасло. І всі побачи­ли, що кущ стоїть неушкоджений — такий же рожевоквітий, усміхнений.

І всі враз зрозуміли, що саме відповіли захисники Дорого­бужа на їхній ультиматум.

І мовив угорський король королеві польському:

—   Ми ніколи не завоюємо цієї країни. Тому я повертаю своїх воїв додому. І тобі раджу зробити те ж саме.

Давно це було. Відтоді сотні разів вороги воювали наш край. Але кожного разу залишалися з облизнем. А край зеленіє під синім небом та ясним сонцем. І щоліта тут рожево квітнуть на осонні кущі неопалимого зела, стверджуючи незнищенність української землі і її народу.

Неопалима купина. Так називається це зело. Люди завжди з пошаною ставилися до нього, народна фантазія приписувала рослині різноманітні магічні властивості. Воно й зрозуміло: де ще знайдеш подібне, щоб горіло і не згорало?!

Вчені-ботаніки дослідили, що нічого надприродного в такому горінні немає. Просто у спекотний день квітуча рослина виділяє ефірну олію. Отож довкола квітів скупчується невидима хмарка летких речовин. Якщо ж до верхівки куща піднести запалений сірник, то ці леткі речовини спалахують голубувато-зеленим

 

вогнем. При цьому сама рослина залишається неушкодженою. Саме від цього і пішла народна назва «неопалима купина». Ботаніки називають рослину прозаїчніше: ясенець. Бо листя її справді дещо нагадує листя ясена. А ще в Карпатах подекуди називають неопалиму купину «червоною рутою».

Сам образ неопалимої купини використовується в Україні досить часто. Зокрема, значного поширення набула ікона, яка так і називається: «Неопалима Купина». На ній зображення Богородиці з Сином на руках вписується у восьмикутну зір­ку, яка складається з двох — червоного і зеленого — чотири­кутників з гострими кутами й увігнутими всередину сторона­ми. Зелений означає колір куща купини, червоний — колір полум’я, яке охопило рослину. Правда, сама композиція та­кої ікони виникла на основі порівняння Богоматері з незго-раючим кущем, побаченим, згідно з Біблією, Мойсеєм на горі Фавор. Але деякі художники, особливо самодіяльні, на іконі довкола восьмикутної зірки зображують листя неопалимої ку­пини, а то й розквітлу рослину — ту саму, яка подекуди ще збе­реглася на узвишшях рідного краю. Ікона «Неопалима Купи­на», виставлена у храмі чи в хаті, ніби-то оберігає приміщення від пожежі і блискавки.

Є і християнське свято Неопалима Купина. Воно відзна­чається щорічно 17 вересня. Віруючі моляться Неопалимій Купині — Богоматері,— прохаючи захистити дім і худобу від блискавки та вогню.

Неопалима купина — це поетичне відображення долі Украї­ни та українського народу. Яких тільки бід не випадало на наш край! Його палили, плюндрували, грабували, нищили; століт­тями різні заброди висмоктували животворні сили, забороняли українську мову й культуру, викорчовували саму назву «Ук­раїна». Але, як писав наш Великий Кобзар: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля».

Незнищенність твоєї Вітчизни, незнищенність твого наро­ду — ось що символізує рожевоквітна неопалима купина.

(634 сл.)    (За М. Слабошпицьким)

КОЗАКОВІ І СМЕРТЬ НЕ ДИВИНА

Завдання: переказати ту частину тексту, в якій опові­дається про нічну подорож козаків морем.

Козакові і смерть, і рани не дивина. Якби він довго опла­кував загиблих друзів та панькався з кожним слідом шаблі на власнім тілі, то вік не мав би часу не те що бити ворога, а навіть з’їсти та заспівати пісні. Подужчав вітер, і веслярі, поклавши весла в чайки, взялись похмуро до сухарів та риби. Орендарен-ко віддав стерно сусідові, ще кремезному, хоча й підтоптано­му, діду Щириці й гукнув, аби усі почули:

—   А що, панове молодці, поопускали вуса, мов ті соми на березі?! Злякались турків?

—   Шкода хлопців…

—   Це тільки перший бій. І перші втрати… — мовив отаман журно. — Ніхто не знає, хто з нас повернеться й побачить не­ньку Січ… Але хіба нам вперше дивитися кощавій в хижі очі й орати синє море?! — підвищив голос, немов підтяг струну.— Хай бусурмани журяться, ждучи страшної помсти…

— Схопила б їх запупиця! — додав Щириця. Невдовзі, дивлячись то вдалину, то на вітрила, січовики

помітили тривожні зміни. Мов білогриві коні, по морю бігли хвилі, сховалося у сірім мреві сонце, і вітер дужче й дужче зри­вав зі щогл полотнища.

—    Тимоше, буря буде,— сказав Непран отаманові.

—   То турки дмуть з Очакова, щоб поспішали ми до султа­на в гості…

—   Чи до шайтана в зуби.

—   У нього й так завізно. Поки розмістить бусурманів, пос­ланих сьогодні в пекло, то ми Босфор минемо!..

Вони пливли останніми. Попереду, неначе біла хмара, роз­кинувши широко крила, летіло біля трьохсот вітрильників.

 

Такої сили чайок ще не виходило в козацьке Чорне море. Доб­ряче, видно, розмахнувся Тарас Трясило на Варшаву, коли послав такий удар Стамбулу. Це хвилювало Непрану душу, ті­шило, що рідний край зведеться і скине пута. Він милувався нестримним бігом чайок, невпинним плеском весел, глухим бринінням снасті, що в ньому ледь уловлювався суворий голос думи, ще не народженої, ніким ніде не співаної, але вже існу­ючої, неначе воля, якої жде Вкраїна і за яку вони прорвалися на цей безмежний простір.

На море швидко й густо лягала чорна ніч. Із байдака Хмель­ницького передали всім чайкам: не зупинятись на ніч, не від­ставати, а йти щосили до Босфору. Неначе привиди, човни щезали в темряві, у гулі й свисті вітру… Ставало смутно від са­моти, від мороку, від шурхоту вже ледве видних хвиль.

Нарешті все покрила важка пітьма. Ні місяця, ні зір у небі, ні вогника у всьому світі. Байдак і темрява. Навальний дужий вітер і стугін моря, схожий на… Ні, він ні з чим не схожий, цей голос моря, йому немає рівних! Розкотистий, величний, мото­рошний, він ошелешує того, хто вперше почує бурю, й проймає душу холодом тому, хто вже раніше спробував нічного ґерцю з морем. Вода кипить, розгойдується, неначе тісно їй у вели­чезній чаші, неначе хтось, іще могутніший і невблаганніший, безжально тисне, гонить її у невість із берегів, межи яких їй так спокійно й зручно. Розбурхана, до дна стривожена, вона сліпа й нещадна в своєму жасі й натиску, в своїй безмежній силі.

(455 сл.)                                                                             (В. Шевчук)