Вона поглянула на нього, як на «старого».

Коли вже Тургенєв у свої сорок сім років завжди говорить про старість, то що вже казати про людину, яка досягла п’ятдесяти?

О Боже мій, господи! Це ж і вона вже розмінює свій четвертий десяток!.. їй минуло тридцять. Вона також стара?.. Ні, ні. Герцен казав, що справжнє життя жінки починається після п’ятдесяти! Вона не раз згадувала це, сміючись… їй ще далеко до старості!..

Елегантний, з благородною осанкою чоловік, справжній фран­цуз. Волосся трохи посивіле, обличчя ще гарне, хоч немолоде, та з таких, котрих не псують зморшки. Воно могло б видатися навіть строгим, гордовитим, коли б не добрі очі.

Він чемно запрошує сісти, уважно дивиться на жінку, про яку говорив йому цей прекрасний російський письменник Жан Турге­нєв. Жінка молода… Вродлива? Щось більше за вроду. У повному жіночому розквіті. Що за дурниця вживати визначення «бальза-ківський вік» для жінок після тридцяти років? Саме після три­дцяти жінка розквітає. Хіба його не любили жінки цього віку?

Вона не схожа на парижанку, хоч говорить бездоганною фран­цузькою мовою. У ній нема їхньої грайливості й кокетування.

—    Я зробила переклад свого твору «Кармелюк» французькою мовою,— говорить вона.— Поки що це просто як підрядник, аби ви зрозуміли самий зміст. Коли твір підійде для вас, тоді я попра­цюю над ним досконало.

Крім жіночої принадності, видно, що це ділова роботяща людина, видавець це одразу розуміє. З такими приємно мати справу.

—    Я прочитаю найближчим часом. Я певен, що ми знайдемо спільну мову.

Його дивує якийсь наївний погляд її великих сірих очей, коли вона говорить досить стримано про свої книги, наче сама диву­ється, що написала їх, і раптом, коли згадує про своїх видав­ців, у цих очах і в куточках губ мелькає лукава смішинка. І це враз переконує Етцеля, що не така вже проста ця жінка, і йому хочеться ближче познайомитися з нею.

Вона вже давно не з ним. І щоб довести наперекір усьому їй, усім, собі, головне собі, що він же її чоловік, що вона його Манічка, Маруся, Марієчка, на яку він дивився спочатку не тільки як на дружину, а як на недосвідчену дитину, яку треба освічу­вати, виховувати, морально наставляти, бо кожен чоловік, почи­наючи з Адама, хоче виліпити жінку по образу і подобію своєму, він знову напучує її

Хіба це так давно було? Дивилась широко відкритими очима, боялась пропустити слово. Брат, усі родичі заздрили — при­віз жінку-красуню, освічену, виховану, а вона так дивиться на їхнього, правда гарного, але завжди розхристаного, невибагли­вого до життєвих умов Опанаса, немов розумнішого і на світі нема. Куди це все поділось? Коли?

У Немирові, коли написала перше оповідання? Ні! У Немирові разом раділи, там не було ані цієї стриманої роздратованості, ані цієї відчуженості.

Петербург?.. А що ж у Петербурзі? Слава навколо неї? Ні, ні, це було б надто просте пояснення, не така вона дурна, щоб фіміам запаморочив голову. Він-то знає свого Вовчка!

Чоловіки? Куліш, Макаров, Костомаров… Здається, усі зако­хались. Але ні, і це він відкидає. Він знає свою Марусю. Що ж, що ж тоді? Чого вона так змінилась до нього?

Уже й сліду нема орловської провінційної панночки, гувер­нантки у багатих родичів, яка наче на волю вирвалася, відда­лася за нього, не роздумуючи довго, і почувалася такою щасли­вою, такою радою.

Уже й не та немирівська Маруся. Адже й там, він-то знає, усі колеги-вчителі, усі старші гімназисти були закохані в неї, дру­жину учителя молодших класів Маркевича.

От іде вона з базару, на голові на тугих русявих косах хусточка квітчаста, у руках кошик, поряд і Мотря, їхня дівчина, також з кошиком. Усі нежонаті вчителі-«паничі» харчуються разом: комуною з ними. Марія Олександрівна — господиня. І всі нею, на його Марусею, милуються. А вже коли «Народні оповідання» вийшли — годі й казати. Він усе бачив і підсміювався тільки, особливо з соромливого, як дівчина, математика Дорошенка. Хай зітхають, хай моляться. Марусі і в голову не спадало навіть поко­кетувати. Така проста, мила, уважна до всіх. Як там добре було! Невже він згадуватиме Немирів, як загублений рай?

Творче завдання: поміркувати про місце України у сві­товій спільноті.

Коли б мені довелося читати лекцію про Україну для нео­фітів, можливо, моє звернення було б таким: і світ, і ми, україн­ці, перебуваючи зараз уже на порозі XXI століття, ще тільки маємо відкрити для себе Україну. Багато в чому вона для нас ще «земля невідома».

Звідки ми? Що означала для Євразійського континенту ви­явлена в регіоні середнього Дніпра так звана трипільська куль­тура, перед загадковістю якої наука поки що зупиняється в по­диві? І чому так багато спільних слів, що однаково звучать у мові українській і в мові санскрит? І як сталося, що орнамен­ти стародавньої Індії віднаходимо на писанках, розмальованих у хатах карпатських лісорубів?

Ясно одне: міграція культур, розселення і взаємодія на­родів у прадавні часи відбувались не завжди так, як це досі нам уявлялось.

Кілька століть перебування України в режимі колоніальної царської імперії обмежувало можливості справжньої науки, на догоду імперським замовленням спотворювалась наша на­ціональна історія, викривлялись самі її витоки, Україна була своєрідною етнографічною резервацією… Отже, правдиві від­криття ще чекають Колумбіє нашої духовності.