9 клас

«…І ПЕРЕД НЕЮ ПОМОЛЮСЬ, МОВ ПЕРЕД ОБРАЗОМ СВЯТИМ ТІЄЇ МАТЕРІ СВЯТОЇ» ( Образ матері в творах Т. Шевченка)

9 клас, Твори з української літератури, , , , , , , , ,

Рано втративши матір, яку «ще молодою у могилу нужда та праця по­ложили», Т. Г. Шевченко все життя тяжко відчував своє сирітство. Йому все життя бракувало материнського піклування, материнської ніжності. Можливо, саме тому поет з особливою повагою звик ставитися до мате­ринства. І це відбилося у його творчості.

Гортаючи сторінки «Кобзаря», ми постійно зустрічаємо образи ма­терів. Різні це жінки: є серед них такі, що, бажаючи щастя дітям, дбають лише про матеріальний здобуток і готові заради цього загубити кохання («Мар’яна-черниця», «Тополя»). Є нещасні матері-покритки, котрі, не в змозі перенести сором, гублять своїх новонароджених дітей («Русал­ка»). Та подібних персонажів у поезіях Т. Г. Шевченка небагато. Перева­жають зовсім інші — зворушливі образи відданих, жертовних у своїй ма­теринській любові жінок. Недарма Шевченко з пошаною підкреслює:

Слово «мамо». Великеє, Найкращеє слово.

І заради того, щоб почути це слово від своєї дитини, героїні великого Кобзаря спроможні на все. Для молодої матері увесь світ зосереджується у дитині. Мати приділяє дитині всю свою увагу: годує, слідкує за чисто­тою, бавить. І дуже рано починає замислюватися над її долею, над тим, яке місце посяде її кохане дитя серед людей. А щоб це місце було гідне, треба не лише годувати сина чи дочку, треба їх виховувати. Шевченків­ська добра мати — будь то селянка («Сова») чи полянка («Княжна») — хоче дати своїй дитині освіту. Так, княгиня для своєї доньки

І книжечок з кунштиками В Ромні накупила. Забавляла, розмовляла, І Богу молитись, І азбуку по кунштиках Заходилась вчити.

(«Княжна»)

А неписьменна селянка теж хоче вчити свого сина.

День і ніч працювала вона, бідна вдова, І синові за три копи Жупанок купила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило.

(«Сова»)

Кожна мати мріє про щасливе майбутнє своєї дитини, молить Бога за неї. Мотив материнської святої молитви — найпоширеніший у поезіях Шевченка:

.Мати повивала Мене, малого, і вночі На свічку Богу заробляла: Поклони тяжкії б’ючи, Пречистій ставила, молила, Щоб доля добрая любила Її дитину..

Материнська любов жертовна. Шевченківські героїні здатні цілком за­бути себе заради дітей. Роздягнені, голодні, старі жінки мандрують по різних землях, відшукуючи «діточок», що їх доля розкидала по далеких місцях. Син може забути матір, а вона ніколи його не забуде, до останнього подиху буде вірити, що зустріне, обніме свою дитину. І ця надія зігріває взимку самотню Сову, дає сили не просто вижити, а стати мудрою лікаркою ге­роїні поеми «Відьма». Мати здатна в усьому обмежити себе заради дити­ни. Так, наприклад, мандруючи з малим сином, вигнана батьками Катери­на (з одноіменної поеми) вимушена жебракувати. І отримавши якісь дрібні гроші, не хліб, не хустки собі купує молода жінка, а медяник для свого Івася.

Особливе місце у Шевченківській галереї портретів матерів займає героїня поеми «Наймичка». Породивши сина, Ганна підкидає його замож­ним літнім людям, у яких немає дітей. Зрадівши, старі всиновлюють маля, а Ганна наймається до них служити. Привітна, роботяща, вона швидко стає своєю у господі, встигає поратися «і у хаті, і на дворі, і коло скоти­ни». А найкраще доглядає малого Марка:

А коло дитини

Так і упада, ніби мати:

В будень і в неділю

Головоньку йому змиє,

Й сорочечку білу

Що день божий надіває,

Грається, співає.

Марко дуже любить наймичку, шанує її, запрошує бути на його весіллі за матір, бо стара господиня померла. Вся сім’я: і Марко, і старий Тро­хим, а згодом і дружина Марка, і їхні діти — ставляться до Ганни, як до найближчої родички. Проте вона не користується цим і відмовляється брати участь у весіллі, часто ходить на прощу до Києва. Вона не може жити без сина та його родини і водночас не наважується сказати Мар­кові правду, бо за моральними нормами того часу така правда осоромила б її кохану дитину. Ганна весь час картає себе і лише перед смертю всти­гає сказати Маркові, хто вона йому. Так усе життя ця мужня жінка при­святила синові і, забувши себе, зробила все, щоб не засмутити його, щоб не заплямувати його долю, його майбутнє.

Провідний для Шевченківської поезії образ матері підкорює читача своїм ліризмом, теплотою, ніжністю. Відчувається, що це найсвятіше для художника поняття. Недаремно воно розширюється до меж Батьківщи­ни, яку повсякчас великий Кобзар називає ненькою, плаче над її тяжкою долею, картає її зухвалих та невдячних дітей, але сподівається, що Вітчиз-ну-матір чекає краще майбутнє:

Нехай мати усміхнеться, Заплакана мати.

Благословить дітей своїх Твердими руками

І діточок поцілує Вольними устами.

 

ОСМИСЛЕННЯ ІСТОРИЧНОЇ ДОЛІ КОЗАЦТВА У ТВОРЧОСТІ Т. ШЕВЧЕНКА

9 клас, Твори з української літератури, , ,

Часи козаччини — це героїчні сторінки в історії України, славні сто­рінки подвигів і слави, героїв-лицарів, величі і краси козацької звитяги. Героїчне минуле нашого народу завжди захоплювало Тараса Шевченка, бо він був справжнім сином України. Поет говорить про «старину», як про «диво», що відійшло навіки.

Все йде, все минає — і краю немає, Куди ж воно ділось? відкіля взялось? —

ставить він питання в поемі «Гайдамаки», порівнюючи героїзм козаків із рабською покорою їх нащадків, своїх сучасників. Своїми творами вели­кий Кобзар прагне розбудити вільний козацький дух українців, підняти їх на боротьбу за волю. Він вірить, що

Слава не поляже; Не поляже, а розкаже, Що діялось в світі, Чия правда, чия кривда І чиї ми діти.

(«До Основ’яненка»)

Велич і красу козацької звитяги Шевченко розкриває в поемах «Іван Підкова», «Гамалія», «Тарасова ніч», «Гайдамаки». Герої цих творів бо­рються за волю проти ворогів свого народу і перемагають.

Картину волелюбства і мужності українського козацтва в боротьбі з турецько-татарськими ордами показано в поемі «Гамалія». Із піснею вирушають запорожці визволяти своїх побратимів. Шевченко називає ко­заків «сердегами», «орлятами», «соколятами», із захопленням малює кар­тину бою, в якому козаки демонструють свою хоробрість, молодецтво, завзяття:

Неначе птахи чорні в гаї, Козацтво сміливе літає. Ніхто на світі не втече! Огонь запеклих не пече.

І. Франко назвав поему «Гамалія» «погуком козацького геройства, відваги і енергії».

Шевченко зображує козаків мужніми, сильними, волелюбними людь­ми, які

Панували, добували І славу, і волю…

(«Іван Підкова»)

Вони завжди перемагають у поемах Шевченка, бо борються проти гно­бителів свого народу. Красу і велич козацької звитяги поет бачить у тім, що вони прагнуть не власного добра, а волі і щастя свого народу. У поемі «Тарасова ніч» Шевченко зображує повстання козаків проти польської шляхти, яке очолює Тарас Трясило. Славний козак, «орел сизий», він щиро вболіває за свій народ:

Бідна моя Україна, Стоптана ляхами! Оспівуючи перемогу козаків над ворогами, Кобзар водночас глибоко сумує:

Де поділось козачество, Червоні жупани? Де поділась доля-воля, Бунчуки, гетьмани?

(«Тарасова ніч»)

Для Шевченка козацтво завжди ототожнювалося з волею і славою Ук­раїни. У поемі «Гайдамаки» він показує козацько-селянське повстання 1768 року. Ватажки гайдамацького руху Максим Залізняк та Іван Гонта постають перед нами як справжні національні герої, возвеличені наро­дом і оспівані ним у піснях.

Герою поеми «Гайдамаки» Яремі Галайді притаманні всі риси справжнього козака: мужність, хоробрість, відданість справі, волелюбність, ненависть до ворогів та вірність у коханні. Саме такими сильними, відважними і духовно красивими людьми бачив Шевченко борців за справу свого народу.

Великий Кобзар пишався героїчним минулим українського народу. Бо­ляче йому було думати, що від слави козаків, величі і краси козацької звитяги осталися Могили по полю. («Іван Підкова»)

Тому оспівує він героїв-козаків у своїх поемах, бо хоче, щоб вони назавжди залишилися в пам’яті народу і стали прикладом для нащадків. Ми повинні знати свою історію і пишатися нею, бо без минулого у нас немає майбутнього.

ЗОБРАЖЕННЯ ВЕЛИЧІ І КРАСИ КОЗАЦЬКОЇ ЗВИТЯГИ У ТВОРЧОСТІ Т. ШЕВЧЕНКА

9 клас, Твори з української літератури,

Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, Заплаче серденько!

Т. Г. Шевченко

Тарас Шевченко — видатний поет української літератури. За своє життя Шевченко написав багато творів, кожний з яких є витвором мис­тецтва. В усі періоди творчості Шевченка ми бачимо його зацікавленість історією України. Усвоїх поемах «Холодний Яр», «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки» та у поезії «До Основ’яненка» автор зображує велич і красу козацької звитяги. Шевченко пишався героїчним минулим свого народу, вірив, що козацька «слава не поляже, не поляже, а розкаже, що діялось на світі, чия правда, чия кривда і чиї ми діти».

У поезії «До Основ’яненка» гостро відчувається туга за козацькою вольницею — за звитягою запорожців, за всім, що уособлює українську старовину. І от козацтва, яке було нездоланним заслоном на шляху мо­гутніх орд зі сходу до півдня й врятувало Європу, не стало. Ось чому ав­тор сумує за преславними козаками. Повернення їх можливе, але тільки як повернення ідеї:

Не вернуться сподівані, Не вернеться воля,

Не вернуться запорожці, Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну Червоні жупани!

Поезія «До Основ’яненка» вся пройнята духом запорозької минув­шини, але спроектована у сучасність: автор промовляє до національної свідомості українців, до їхньої честі й гідності. Нація, яка має такі пісенні скарби, не може загинути. Українці, пишайтеся:

Наша дума, наша пісня Не вмре, не загине.

От де, люде, наша слава, Слава Україні!

За рік до написання цієї поезії Тарас Шевченко склав невелику по­ему «Тарасова ніч». В основу поеми покладена історична подія — пере­мога козаків над військом польської шляхти у 1630 році. Кобзар оспівує минулі перемоги козаків над москалями, татарами, турками і ляхами, і по­чуття гордості за звитяжну славу предків переплітається з журбою:

Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться.

Було колись — панували, Та більше не будем!

Тії слави козацької Повік не забудем!

Шевченко у своєму творі закликає українців «тії слави козацької» повік не забувати і гартувати себе до боротьби проти сучасних орд коло­нізаторів, що запанували над «козацькими дітьми». А як оптимістично звучать рядки поеми «Годі журиться», кличуть до лав нових лицарів на­ціонально-визвольної боротьби. Автор радіє перемозі запорожців, нази­ває гетьмана сизим орлом. Але Кобзар обливається «гіркими сльозами», тому що Україна стоптана ворогами:

Була колись козацька І слава, і воля,

Слава сяє, а воленьку Спіткала недоля.

Оспівав Шевченко також Івана Підкову, сміливого отамана, що не раз очолював походи супроти Туреччини. У поемі, що названа його іменем, цей козарлюга змальований мужнім, справедливим, за що по­братими його дуже шанують. Сміливість притаманна кожному із за­порожців — розбурхана стихія лише звеселяє їхні серця, піднімає ко­зацький дух. Оспівуючи славні перемоги козаків, Шевченко використовує рефрен «було колись»:

Було колись — в Україні Ревіли гармати;

Було колись — запорожці Вміли панувати.

Панували, добувши і славу, і волю;

Минулося: осталися Могили по полю.

Могили ті — і свідки гучної слави, і нагадування сучасникам, що втра­чене можна відновити, що такі люди, як Іван Підкова, і зараз, напевне, є, бо дух народу не знищений. Шевченко дуже сумує за звитяжною славою предків, але сподівається на краще.

Твори Шевченка свідчать, що треба вчитися у козаків волелюбності, громадської мужності та людської гідності. У поемах показано лицарсь­ку звитягу українців ХVIII століття. Автор зробив висновок, що народ повинен берегти й шанувати пам’ять про козацьку славу. Шевченко пи­шався героїчним минулим свого народу. І ми повинні назавжди запам’я­тати роки козацької слави.