9 клас

РУСЬ ЧИ РОСЬ?

9 клас, Перекази, , , , , , , , , , , , ,

У різний час, у різні епохи, як і землю, народ цей теж нази­вали по-різному: полянами, русами, русичами, рутенами, роксо-ланами, росами, черкасами і, зрештою, українцями.

«Про те, що наших предків татари називали черкасами,— розповідає сучасний історик-краєзнавець О. П. Знойко,— ми вперше довідалися від італійського посла Плано де Карпіні, який 1245 року описав свою «подорож у країну монголів» і своє пере­бування в Києві. Навряд чи хто заперечуватиме, що з-поміж гео­графічних українських назв тюркського походження «Черкаси» є найцікавішою таємницею вітчизняної історії. Нині вченим відомо, що в XV столітті назва українців — черкаси — перейшла і на наших вірних спільників і побратимів у війні з татарами християнський народ адиге, який звався відтоді черкесами. Проте й українці, й адиге самі себе так ніколи не називали… Назва Чер­каси походить від тюркських: «чири кисі», що означає «люди армії». Ще в ХІ-ХП століттях київські князі селили по річці Росі, лінії стародавніх багатих міст Черкаси — Берендичів, найману тюркську кінноту: тюрків — у Черкасах і берендеїв — у Беренди-чеві (нині Бердичів). Кращі міста доручалися полкам цієї кінноти для захисту Русі від половців. Це військо й називало себе Черка­сами, тобто місцем, де проживали «люди армії»… З часом вони асимілювалися й стали відданою патріотичною гвардією Русі.

Коли 1240 року на Русь прийшли татари, після падіння Києва в Черкасах утворився Центр партизанської (козацької) війни. Загони та з’єднання розбитого княжого війська потяглися до Чер­кас — в Україну, як тоді називалася південна частина Київської держави. Численні козацькі загони повсюдно нищили татар.

Кілька віків наші предки орали в полі з рушницями за пле­чима, «а жінки й дівчата ходили жати з козацькими шаблями при поясі». Народ черкаси, тобто «народ армії»,— так казали про наших предків сусідні народи, поневолені татарами.

А найпоширеніша колись назва — руси, як і назва самої держави — Русь, теж приховує в собі таємницю. Можливо, від Рось — річки на Київщині. Ця назва повторюється в її прито­ках — Роська, Роставиця. Свого часу так називали й усю місце­вість поблизу неї — Поросся, землю, яка межувала зі Степом та кочовими ордами й склала основу прадавньої держави — Русі (у прадавній вимові — Роусь — Русь).

Можна по-різному ставитися до висвітлення подій Нестором Літописцем, якого підозрюють у тому, що він служив князям варязького походження, які й замовили йому відповідне, про нор­манське трактування щодо виникнення й становлення держави русів, її назви, а також і найменування народу, котрий її насе­ляв. Проте згадаймо також: гиз — із латинської — орач, земле­роб. І не забудьмо також: рус — тюркською — червоний.

«Рус! Русі!» — вигукували вороги, завбачивши черлені щити й попереджаючи своїх про небезпеку. А саме слово — черлені — походить від червінь, бджолиного червоного черв’ячка, який зароджується в червні (назва місяця — теж звідти) і з допомогою якого фарбували щити (З газети; 426 сл.).

СОЦІАЛЬНА ПРЕСТИЖНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В СУЧАСНОМУ КОМУНІКАТИВНО-ІНФОРМАЦІЙНОМУ СВІТІ

9 клас, Перекази

Сучасна соціолінгвістика оперує поняттями мовна ситуація, суспільний статус мови, функціонування (функції) української мови, соціальні діалекти, вибір мови спілкування та ін. Посту­пово наукова дисципліна формує термінологічний апарат, у якому терміни не обтяжені емоційно-експресивною конотацією. Однак у терміні соціальна престижність мови аксіологічний, оцінний компонент наявний, оскільки сама семантика слова престижність містить сему «оцінка». Зауважимо, що про соціальну престиж­ність щодо української мови як мови до недавнього часу недер­жавної нації, мабуть, говорити маємо з певними застереженнями. Для об’єктивної оцінки соціальної престижності української мови, треба було б відповісти на питання: які соціальні групи, прошарки послуговуються українською мовою, яке ставлення до мови, про­голошеної державною, у загальноосвітній, вищій, спеціальній професійній школі, у середовищі державних службовців, при­чому на найвищих посадових щаблях, яке ставлення до мови у Збройних силах тощо. Можемо констатувати, що на сьогодні поняття соціально престижна мова і державна мова не можна однозначно вважати тотожними. Соціальний престиж мови вимі­рюється: мірою використання мови на найвищих щаблях держав­ної влади, оперуванням україномовними комунікатами в різних сферах виробничого, суспільного життя; ставленням до мови як засобу досягнення службової кар’єри; задоволенням найрізно­манітніших культурно-освітніх потреб громадян; місцем мови в інформаційному просторі (радіо, телебачення, книговидання).

Українська літературна мова від часу свого формування най­тісніше пов’язана з діалектними різновидами мови. У різні пе­ріоди історії української літературної мови по-різному склада­лися її відносини з діалектами, койне, просторіччям, жаргонами, з іншими мовами.

Сьогодні маємо визнати, що літературна мова, культивована освітою, комунікативною практикою освічених людей у XXст., входить у нові сфери сучасної комунікації. Це мова диплома­тії, міждержавних зв’язків, розширення словника економічної, фінансової, банківської, юридичної діяльності.

Проблема соціальної престижності літературної мови безпо­середньо торкається теоретичного і практичного питання роз­мовної мови як нижнього функціонально-стильового регістру в межах нормованої мови. Цю розмовну мову в її просторовому вимірі нерідко оцінюють як суржикову, хоч варто застерегти щодо не завжди коректного використання цього терміна. Скільки міс­цевих українських мов в Україні? Крім визнаних і науково опи­саних діалектів, можна говорити про існування розмовної літе­ратурної мови з характерними територіальними відмінностями. Носії цих розмовно-територіальних чи народнорозмовних відмін розуміють один одного і водночас визнають існування літера­турного стандарту, що склався у мовному просторі України як результат нормативів освіти.

Соціально престижною формою національної мови і надалі залишається літературна мова з її усталеними динамічними нор­мами, просторова і часова глибина яких сприймається по-різному, залежно від рівня освіти мовців. Про феномен соціальної прес­тижності мови можна добути відомості із проведеного анкету­вання. Зокрема, такий зв’язок констатуємо в анкеті для батьків, де сформульовано питання про потребу вивчення української мови для майбутньої службової кар’єри дитини. В анкеті маємо інші питання і відповіді: щоб дитина була освіченою, культурною люди­ною — на це позитивно відгукнулися 56 відсотків респондентів. Тобто потребу вивчення української мови батьки пов’язують із осві­тою і культурою. І хоч освіта, культура, на жаль, не належать до пріоритетних сфер у нашій сучасній державі, проте в цінностях батьків їхній пріоритет незаперечний. І в цьому можна вбачати запоруку майбутнього зростання соціального престижу україн­ської мови як ознаки освіченої, культурної людини. На другому місці, із значним відривом (утричі менше), реагування на сти­мул — щоб відчувала себе українцем — 19 відсотків. Майже такий самий відсоток (17) займає позиція — маю власний погляд. І тільки вісім відсотків проектують потребу вивчення української мови на перспективу зростання кар’єри.

Хоч зауважимо: в українській державі знання української мови має бути необхідним елементом кар’єри. Однак, опитування не виявило явної зацікавленості цією темою, тобто в масовій сві­домості цей аспект соціальної престижності мови не актуалізова­ний (С. Єрмоленко; 544 сл.).

Лексична робота.
• Аксіологічний — що розглядає що-небудь під кутом зору його цінності для кого-небудь; ціннісний.
• Койне — будь-яка загальна народна мова, що виникла на грунті панівного діалекту.
• Комунікат — повідомлення.
• Конотація — додаткові семантичні та стилістичні відтінки, які надаються основному значенню і створюють емоційно-експресивне забарвлення висловлювання (урочистість, фамільярність).
• Пріоритет — переважне, провідне значення чого-небудь; перевага над чим-небудь.
• Респондент — той, хто відповідає на лист, запит.
• Семантика — значення мовних одиниць (слів, фразеологіз¬мів, частин слова).

• Соціолінгвістика — галузь мовознавства, що вивчає питання суспільного існування та суспільні умови розвитку мови.

РОЛЬ СТЕРЕОТИПІВ У НАЦІОНАЛЬНІЙ САМОІДЕНТИФІКАЦІЇ УКРАЇНЦІВ

9 клас, Перекази, , , , , , , , ,

Народні стереотипи — це уява та переконання щодо інших груп, які мають свою характеристику та оцінку. Вони показу­ють теперішню позицію народу відносно інших країн, з якими постійно змінюються стосунки.

Стереотипи інших народів тісно пов’язані з оцінкою своєї держави чи народу, а також із баченням своєї народної ідентифі­кації. Народні стереотипи реагують на різниці, які існують між «нами» та «ними», на поняття опозиції та конфлікту. Інших ми можемо уявляти собі і як ворога, і як приятеля. Це означає, що бачення інших народів пов’язане передусім не з реальними фак­тами, а зі своєю народною самоідентифікацією. Отже, стереотипи не є правдивою оцінкою інших осіб.

Тепер варто докладно проаналізувати автостереотип українця, тобто стереотип самого себе і своєї нації. Польський дослідник Рябчик, уважає що самооцінка ніколи не відповідає істині, бо об’єктивна картина свого народу великою мірою абстрактна, мін­лива і неможлива для чіткого окреслення. Автостереотип також не помилка, бо впливає на поведінку і думання свого народу, який несвідомо підтверджує висловлені очікування. Найчастіше стереотип свого народу складається, перш за все, з позитивних рис, і меншою мірою — з негативних. Наприклад, поляки вважа­ють англійців скупими, себе ж — ощадними; українці вважають росіян — за лінюхів, а себе за повільних. Із застереженням і дис-тансом — американці ставляться до азіатів, наголошують на сте­реотип «азіатської жорстокості» і «експансії зі сторони іншого світу». Звичайне стереотипне думання не є загрозою у відкритих державах, де є вільний обіг інформації, дотримання цінностей демократії, свідомість права, пріоритет прав людини і високий рівень освіти та культури.

Народ є історично-культурною категорією, формується зав­дяки довготривалій інтеграції багатьох різних племен. Існування народу як спільноти є суспільним фактом і витвором свідомості: на формулювання народу впливають об’єктивні чинники: еко­номічні, культурні, політичні, а також ставлення окремих осіб до своєї землі, переконання у спільному походження, почуття спільної історії, позитивна самооцінка, свідомість спільних інте­ресів, бажання мати незалежну державу. У такий спосіб народ наближується до своєї батьківщини. Становлення народної само-ідентифікації свідчить про зрілість народу. Варто наголосити, що на формування народної тотожності великий вплив має розвиток мови, друкування літератури цією мовою, спільно пережита істо­рія. Це зміцнює бажання творити свою сильну державу. Свідо­мість приналежності до своєї держави дуже важлива. «Здорова» держава повинна дати людині гідність, почуття безпеки, почуття своєї вартості, гордість, високий рівень культурної і релігійної спадщини. Основою Батьківщини є народ, свідомий своєї історії, який відчуває зв’язок зі своїми попередніми поколіннями і має бажання у майбутньому продовжувати розвиток своєї Батьків­щини. Наступним елементом Батьківщини є її територія, яка історично належить народу. Загроза втрати своєї землі є чин­ником, який веде до дій політичних — наприклад, до боротьби за свою незалежність, інтенсивного культурного розвитку. Бать­ківщина вміщає в собі спадщину культури, вона є джерелом буття народу, із чим пов’язана мова, а також історія, яку переказуємо від покоління до покоління. Історія — це пам’ять народу, тому знищити історію — це те саме, що позбавити людину пам’яті. Народ, який втрачає свою історію, втрачає свою самоідентифіка-цію. Варто наголосити, що сам народ, сама територія, державна структура чи культура не є ще батьківщиною — але всі ці компо­ненти, а найважливіше культура народу разом творять батьків­щину. Є багато українців, народжених за межами України, однак вони вважають її своєю вітчизною, є також багато неукраїнців, які мешкають в Україні, але ототожнюють себе з українською культурою і традицією, вважають Україну своєю батьківщиною. Почуття приналежності до своєї вітчизни опирається, передусім, на знанні і сприйнятті своєї культури (О. Козанкевич; 529 сл.).

Лексична робота.
• Експансія — розширення сфери панування монополістичних об’єднань або держав, що здійснюється як економічними, так і неекономічними методами.
• Інтеграція — доцільне об’єднання та координація дій різних частин цілісної системи.
• Пріоритет — переважне, провідне значення чого-небудь; перевага над чим-небудь.
• Стереотип — те, що часто повторюється, стало звичайним, за-гальноприйнятим і чого дотримуються, що наслідують у своїй діяльності.