Творче завдання: поміркувати над тим, як би вигля­дало житло сучасної людини, якщо б вона так само ретельно ставилася до влаштування своєї оселі, як її пращури.

Невдовзі на обочині вранці загуркотіли плахи. Новий сусі­да звозив дерево, наготовлене протягом кількох років. Довгі, з жовтуватим відлиском, соснові плахи складали в бурти. По­руч одсвічувалися на сонці дошки, рябчастим панцирем ски-дувалися дубові підвалини.

Та перш, ніж перевезти ліс, користувалися давнім народним звичаєм. На тому місці, де мала стояти хата, ввечері розклада­ли чотири спеціально випечені житні перепічки. За повір’ям, якщо протягом ночі одна з перепічок зникне, то тут можна бу­дувати оселю. Якщо ж ні, значить у господарстві не вестиметь­ся худоба, обсідатимуть злидні.

Витоки цього праслов’янського звичаю тягнуться ще з язич­ницької доби. Тоді людина була безсилою перед природними явищами, і тому предки вдавалися до всіляких передбачень. У даному разі хліб символізував достаток. А коли котрась із тварин поласує ним, отже в оселі, вестиметься живність.

На визначеному місці сільські теслі закладали підвалини. Ця подія завжди проходила з особливою урочистістю. Розпла­новували розмір житла, викопували ямки для стовпців, закріп­ляли їх і навершували дубовими підвалинами. При цьому на покутньому стовпці господар клав кілька копійок, «щоб у гос­подарстві завжди велися гроші».

Коли ж підвалини були закріплені, роботу припиняли. За­кладини освячувалися ритуальним обідом. На умовному по­куті господиня застеляла скатертину й розставляла спеціально приготовлені страви. Майстри з господарем повагом усідалися за їжу. Старший серед будівельників бажав господарям щасли­

Творче завдання: поміркувати над тим, що значить людина в потоці життя.

Моя цивілізація тримається на культі Людини, що проби­вається крізь осіб. Віками вона прагне показати Людину, так само як вчить крізь каміння бачити Собор.

По-старому височать на землі великі пам’ятники духу — со­бори, обрамлені витягнутими вгору спорудами нового віку тех­ніки. По-старому неспокійна людина хапається клаптика теп­лої землі і високого неба, щоб відчути точку опори, щоб знайти на мить себе — спробувати щось у собі осягнути.

Але землю вкриває асфальт і бетон, небо затягується дима­ми і ревом моторів, і кудись шалено, в метушливій тривозі ле­тить життя, засмоктує і не залишає тієї чистої години для душі, коли можна замислитись над собою і подумати про головне.

Куди ж іде життя? Чи ми ведемо життя, чи життя веде нас, кинувши нам для забави дешеві замінники Слова — телевізор, футбол, алкоголь?

Чи людина ще щось значить у цьому потоці життя? Чи вже вона тільки пасажир сліпого корабля, що несеться назустріч ночі? Якщо вона нічого не бачить, то що ж тоді може значи­ти корабель?

І все ж таки — чи значить, чи важить вона хоча б стільки, щоб зусиллями власного розуму і волі зупинитись перед прір­вою?

Щоб залишитись людиною, вона мусить важити хоча б стільки… Але для цього їй потрібні найвищі зусилля розуму й духу. Вона мусить відродитись — щоб зрозуміти, що на ній, особисто на ній, все лежить — і спадщина предків, і доля зем­лі — вітчизни людей.

Нині, як ще ніколи в історії, кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги. Нині особливо кожен мусить почувати себе органічною част­кою великого собору людської цивілізації, всім своїм єством бути пружним каменем у цьому соборі, щоб самовіддано три­мати на собі його споруду.

Нині брак великої мудрості, великої поваги і любові до людини, великої відповідальності за спадщину предків і до­лю нащадків відчувається як найбільша рана людства. Рана, в яку може вкинутися смертельна інфекція. Найстрашніший її носій — напівосвічений єфрейтор, рішучий напівінтелігент. Він залюбки підмінює слова, відважно жонглює ними і робить сліпучий феєрверк — тимчасову ілюзію правди. Не замислюю­чись над одвічними законами розвитку життя, він діє так, наче їх зовсім нема, а потім десяткам геніїв не впоратися з тим, що він накоїв.