9 клас

ЖИТТЯ НЕСТРИМНЕ

Творче завдання: продовжити переказ міркування­ми про те, з якими «позначками війни» доводилося стикати­ся вам.

На кожному кроці впадали в очі сліди недавно закінче­ної війни. Знівечений вибухом паровоз, схожий здалеку на велику доісторичну тварину, що всім своїм тілом припала до землі, готуючись до стрибка, та так і застигла, вражена смертоносною зброєю. Кістяки напівобгорілих вагонів. Ве­личезна купа щебеню, над якою височить єдина вціліла сті­на — все, що лишилось від чиєїсь оселі. Обпалені пожежою дерева простягли до ясного неба чорні вузлуваті руки, чи то благаючи, чи то проклинаючи… Швидкий рух поїзда скоро­чував відстань між цими позначками війни, і Григорію зда­валось, що вони вишикувалися вздовж колії суцільною ше­ренгою, наче траурний почет.

Та поступово око звикло до таких картин, Григорій почав помічати й інше: впереміж з чорними латками ясніла ніж­на прозелень засіяних ланів, біля садиб порпалися люди, по розбитій ще дорозі вздовж колії сновигали вантажні машини з мішками, паками, цеглою. Колодами лісу, худобою, на по­щерблені перони станцій веселими зграйками вибігали дітла­хи лише для того, щоб помахати вслід поїздові, як не раз це робив у дитинстві Григорій… Так, життя, нестримне у своїй творчій силі, продовжувалося, вирувало з новою силою. Дум­ка, що війна вже позаду, що вона стала вже історією, лунко віддалася в серці такою проймаючою радістю, що на очі Гри­горія набігли сльози. Як пишався він у ці хвилини своєю Бать­ківщиною!

У напівтемряві камери Григорій знову переживає те почут­тя гордого піднесення, яке його тоді охопило. Бо, думаючи про свій народ, він згадав і про ту маленьку частку, яку сам додав до його зусиль.

Стривай, а чи не в цьому крився початок помилки, яку ти припустив? Надто вже засліпили тебе власні «подвиги», іти дозволив собі, мов павич, розпустити хвоста: розчулитися, за­бути про обережність.

Коли б не надмірна віра у свою щасливу зірку, ти б не зі­йшов на тій клятій станції, не порушив би даного собі слова не виходити без потреби з вагона.

Поїзд вже наближався до австрійсько-італійського кордо­ну, може, це навіть була остання перед ним станція, коли ти вийшов на перон. Тепле чисте повітря, насичене запахом мо­лодої зелені, здавалося, само вливалося в груди. Воно прос­то паморочило голову, таке було п’янке. Нестримно схотіло­ся внести хоч часточку цієї благодаті із собою у вагон. Бодай пучок трави.

(342 сл.)                                               (За Ю. Дольд-Михайликом)

ЩОБ ЗРОЗУМІТИ ЛЮДИНУ

Творче завдання: продовжити переказ роздумами про те, що потрібно сучасній людині для щастя.

Щоб зрозуміти людину і її потреби, щоб збагнути її сут­ність, не треба протиставляти одну одній ваші загальновідо­мі істини. Так, ви маєте слушність. Усі ви маєте слушність. Логічно можна все довести. Мав слушність навіть той, хто в усіх злигоднях світу звинувачує горбатих. Якщо ми оголо­симо війну горбаням — ми скоро підбуримо себе проти них. Мститимемо за їхні злочини. А серед горбатих, як відомо, теж є злочинці.

Щоб виявити сутність людини, треба хоч на мить забу­ти про чвари, бо всяка віра впроваджує цілий коран непо­хитних істин, які породжують фанатизм. Можна поділяти людей на правих і лівих, на горбатих і не горбатих, на фа­шистів і демократів, і ніякий такий поділ не можна спросту­вати. Але істина, ви ж добре знаєте,— це те, що робить світ простішим, а не те, що створює хаос. Істина — це мова, що помагає передати вселюдське. Ньютон зовсім не «відкрив» закон, довгий час прихований,— відкриття чогось схоже на розв’язання ребуса, а те, що робив Ньютон, було творчістю. Він створив мову, яка змогла передати нам і падіння яблука на галявину, і схід сонця. Істина — це не те, що можна до­вести, це — простота.

Навіщо сперечатися про ідеологію? Будь-яку ідеологію мож­на підтвердити доказами, і всі вони суперечать один одному, а від таких суперечок пропадає всяка надія на порятунок лю­дей. А люди навколо нас і скрізь прагнуть до того самого.

Ми хочемо бути вільні. Та людина, яка працює кайлом, хоче знати, який сенс у кожному ударі його кайла. Коли кайлом довбе каторжник, то кожен його удар тільки принижує цього каторжника, але якщо кайло в руках шукача, то кожен удар його звеличує шукача. Каторга не там, де працюють кайлом. Це не тяжка праця, не жахлива втома. Каторга там, де удари кайла не мають ніякого сенсу, де праця не єднає того, хто пра­цює, з іншими людьми.

І ми хочемо втекти з цієї каторги.

(300 сл.)                                                         (За А. Сент-Екзюпері)

ЦЕ СТАЛОСЯ!

Творче завдання: доповнити переказ міркуванням про необхідність історичної пам’яті.

Того дня Кікуко стояла в шерензі останньою. Нічого не вдієш, адже вона найменша в класі.

Вчитель, як завжди, суворо попередив:

— Під час роботи будьте уважні, щоб часом не привалило кого-небудь.

Над головою розіслалося синє-пресинє небо. І жодної хма­риночки на ньому. Так починався ранок 6-го серпня.

Сьогодні, мабуть, знову буде жарко. А нам звеліли розбира­ти руїни, які заважають людям швидко ховатися у бомбосхо­вища під час повітряних нальотів. За день ми мусимо розчис­тити геть усе аж до того рогу. Вчитель весь час нагадує нам про обережність, щоб хто-небудь не напоровся на цвях.

Цікаво, хто жив у цьому будинку, руїни якого ми тепер роз­кидаємо? Можливо, чийсь батько, як і наш, пішов на війну, а тут залишилися бабуся, мама та діти — такі самі, як я й мої молодші братики. Де вони тепер, ці люди? Кажуть, ніби вий­шов наказ: протягом двох-трьох днів усім евакуюватися. А як же бути тим, у кого, як от у нас, немає родичів на селі?

Поки я так міркувала, десь високо в небі загув літак.

Я підвела очі й глянула на небо. Воно було по-літньому яскраво-синє, і ніщо не порушувало його спокою. Якби про­летів американський Б-29, схожий на лиховісного птаха, піс­ля нього залишився б слід. Але гул мотора поступово набли­жався, і я не відривала від неба очей, сподіваючись розгледіти літака.

І тоді це сталося! Все довкола раптом спалахнуло червоним, а наступної миті немов саме небо впало на мене. Мені здалося, що я розтоплююсь, стаю все меншою й меншою, і земля поволі поглинає мене. А звідусіль лунали вигуки:

—          Що це? Що сталося? Помираю…

—          Рятуйте, рятуйте! Ма-мо, мамочко!.. Усе це тривало якусь мить. Я померла.

Земля, здавалося, повернулась до перших днів сотворіння світу, і годі було розрізнити, де вода, а де твердь. Усе довкола огорнула пітьма, скрізь панувала мертва тиша. Невже зупинив­ся час? Чи зникло сонце? Що, зрештою, сталося? Що?!

Морок поволі розповзався, і понад берегом стало видно кам’яний мур. Над ним та по землі то тут, то там шугали чер­воні язики полум’я. Вода в річці здіймалася великими хвиля­ми і накочувалась на береги, то затягуючи моє тіло в глибінь, то знову виштовхуючи його на поверхню і жбурляючи, ніби опалий листок з дерева.

(349 сл.)    (За Такесі Іпго)