Творче завдання: продовжити переказ міркуваннями про те, з якими «позначками війни» доводилося стикатися вам.
На кожному кроці впадали в очі сліди недавно закінченої війни. Знівечений вибухом паровоз, схожий здалеку на велику доісторичну тварину, що всім своїм тілом припала до землі, готуючись до стрибка, та так і застигла, вражена смертоносною зброєю. Кістяки напівобгорілих вагонів. Величезна купа щебеню, над якою височить єдина вціліла стіна — все, що лишилось від чиєїсь оселі. Обпалені пожежою дерева простягли до ясного неба чорні вузлуваті руки, чи то благаючи, чи то проклинаючи… Швидкий рух поїзда скорочував відстань між цими позначками війни, і Григорію здавалось, що вони вишикувалися вздовж колії суцільною шеренгою, наче траурний почет.
Та поступово око звикло до таких картин, Григорій почав помічати й інше: впереміж з чорними латками ясніла ніжна прозелень засіяних ланів, біля садиб порпалися люди, по розбитій ще дорозі вздовж колії сновигали вантажні машини з мішками, паками, цеглою. Колодами лісу, худобою, на пощерблені перони станцій веселими зграйками вибігали дітлахи лише для того, щоб помахати вслід поїздові, як не раз це робив у дитинстві Григорій… Так, життя, нестримне у своїй творчій силі, продовжувалося, вирувало з новою силою. Думка, що війна вже позаду, що вона стала вже історією, лунко віддалася в серці такою проймаючою радістю, що на очі Григорія набігли сльози. Як пишався він у ці хвилини своєю Батьківщиною!
У напівтемряві камери Григорій знову переживає те почуття гордого піднесення, яке його тоді охопило. Бо, думаючи про свій народ, він згадав і про ту маленьку частку, яку сам додав до його зусиль.
Стривай, а чи не в цьому крився початок помилки, яку ти припустив? Надто вже засліпили тебе власні «подвиги», іти дозволив собі, мов павич, розпустити хвоста: розчулитися, забути про обережність.
Коли б не надмірна віра у свою щасливу зірку, ти б не зійшов на тій клятій станції, не порушив би даного собі слова не виходити без потреби з вагона.
Поїзд вже наближався до австрійсько-італійського кордону, може, це навіть була остання перед ним станція, коли ти вийшов на перон. Тепле чисте повітря, насичене запахом молодої зелені, здавалося, само вливалося в груди. Воно просто паморочило голову, таке було п’янке. Нестримно схотілося внести хоч часточку цієї благодаті із собою у вагон. Бодай пучок трави.
(342 сл.) (За Ю. Дольд-Михайликом)