9 клас

ПЕТРО МОГИЛА

Митрополит Київський і Галицький Петро (Могила) був відданим і невтомним борцем за торжество православ’я в складних історичних обставинах в Україні та Білорусі в XVII столітті.

Майбутній митрополит походив зі старовинного молдавсько­го роду Могил. Прізвище це відповідає прізвищу князів Холм-ських і походить від молдавського слова тоЬіІа, що означає узвишшя, горбовину.

Народився Петро Семенович Могила 10 січня 1597 року в сім’ї господаря Валахії, а потім і Молдавії Симеона Могили.

Початкову освіту юнак здобув у вчителів Львівського пра­вославного братства, організованого в 1586 році для захисту та збереження православної віри.

Різка зміна загальної ситуації сталася після проголошення 1596 року унії, коли вплив католицизму посилився на Молдо­ву і Валахію.

Могили переселилися до Польщі, де знайшли підтримку своїх сильних і заможних родичів, що мешкали там. Юнак зміг продовжити навчання. Спочатку він здобув освіту в Польській академії в Замості, а згодом учився в різних навчальних закла­дах Голландії та в Парижі.

Вільно володіючи грецькою та латинською мовами, він до­сить швидко опанував богословську науку.

Повернувшись до Польщі, Петро пішов на військову служ­бу, брав участь у Хотинській битві 1621 року. Вихованому на суворих православних традиціях, йому важко було існувати в іновірному товаристві та легковажному, військовому ото­ченні. Вже тоді його душу обіймало пристрасне бажання при­святити себе служінню Богові, православ’ю, народові, який, захищаючи віру, героїчно боровся за свою свободу вільно спові­дувати її.

Після повернення до Польщі, через складну політичну ситу­ацію, майбутній митрополит довго не міг затримуватися в чу­жорідному середовищі.

Згодом він переїжджає до України. Часто відвідуючи Київ, молодий богослов зблизився з митрополитом Іовом (Борець­ким), з яким товаришував ще в роки навчання. Часте й плідне спілкування з митрополитом Іовом остаточно завершило фор­мування поглядів Петра Могили. По суті, це й визначило на­прям його подальшої життєвої діяльності. У 1625 році він при­ймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі.

На той час Києво-Печерська обитель виступала головною опорою православ’я в Україні. Це був той надійний оплот духа, що об’єднував і концентрував у собі життєдайні сили народу. Для Петра Могили монастир став тим благодатним місцем, де могли вивершитися і зміцнитися його мрії й надії, які згодом втілюватимуться в життя на церковно-просвітницькій ниві діяльності за часів митрополитства.

У 1627 році архімандритом було обрано тридцятирічно­го Петра Могилу, який ще на той час навіть не мав духовно­го сану.

У сані архімандрита Києво-Печерського монастиря Петро Могила проявив себе ревним і достойним послідовником своїх славетних попередників, котрі самовіддано боролися за єдність православ’я, боронили від зазіхань уніатів цю старовинну свя­тиню православного християнства Київської Русі. Палкий при­хильник «православних традицій, усім серцем відданий рід­ній Церкві, наділений твердою волею та рішучим характером, архімандрит Петро Могила вимагав від послушників та братії смирення і послуху, подаючи власним прикладом зразок взір­цевої поведінки.

Добре усвідомлюючи роль книги, друкованого слова, пра­ведник докладав усіх зусиль, щоб за час його архімандритства Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце як серед ін­ших друкарень України та Білорусі, так і в суспільному житті загалом. За п’ять з половиною років його настоятельства з лавр­ської друкарні вийшло 15 назв видань. Серед них були і кни­ги самого Петра Могили — як авторські, так і перекладні. Тоді ж архімандрит склав декілька канонів та церковних пісень, які свідчили про високий поетичний талант автора. І. Огієнко з цього приводу зазначав: «Могилянська доба — це найкраща

 

доба в житті Печерської друкарні, доба її повного розквіту та многоплідної праці. В історії української культури початкове печерське друкарство займає найпочесніше місце».

Петро Могила, як людина широкого й прогресивного мис­лення, ревний, вірний прихильник і поборник поширення православ’я, не міг обмежити свою діяльність лише стінами монастиря. Він добре знав, що православному духовенству для успішної відсічі утискам єзуїтів та уніатів необхідно мати від­повідну освіту. Архімандрит вирішив заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам злободення і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам.

Восени 1631 року відкрилася перша лаврська школа. Ця знаменна подія була дещо затьмарена виступом противників намісника, тих, хто вбачав у ній конкурентку й суперницю братській школі.

Лаврську школу, об’єднану в 1632 році з братською, зго­дом було перетворено на колегію, яка в свою чергу стала родо­начальницею Київської духовної академії. Це стало справою життя Петра Могили. Заслуга його полягає в тому, що після об’єднання лаврської школи з братською він перетворив її на такий навчальний заклад, який згодом став взірцем для всіх духовних шкіл.

(674 сл.)    (Із книги «100 видатних імен України»)

ШАНТАЖ ПО ТЕЛЕФОНУ

Недільного ранку Марину розбудив телефонний дзвінок. Не­знайомець із характерним голосом типового «кіношного» зло­чинця був лаконічним: дівчина повинна передати в умовлене місце три тисячі доларів, інакше свою бірюзову Ауді, подарова­ну батьком на двадцятиріччя, вона більше ніколи не побачить. Чоловік наказав покласти пакет із грошима біля контейнера зі сміттям, що біля будинку на сусідній вулиці, о дев’ятій вечора і в жодному разі не звертатися в міліцію. Марина ледь дочека­лася, коли з вранішньої пробіжки повернеться мати… Обдзво­нювали знайомих, запитували поради. Ситуація владналася сама собою: з’ясувалося, що то був «веселий» жарт одноклас­ника, студента коледжу естрадно-циркового мистецтва, який живе в квартирі навпроти.

Відповідно до Кримінального кодексу України шантаж по телефону потрібно кваліфікувати залежно від того, які вимоги вам висувають. Невідомий нахаба чи зловмисник може домага­тися, аби ви передали йому власне майно, чи, скажімо, укла­ли договір купівлі-продажу на вигідних для інкогніто умовах. При цьому вам або вашим близьким можуть погрожувати. Вас можуть поставити перед фактом обмеження ваших прав, сво­бод або законних інтересів. Ще один варіант — ушкодження або знищення вашого майна чи розголошення відомостей, які ви або ваші близькі бажаєте зберегти в таємниці. Якщо є бо­дай одна з наведених вище вимог, то дії особи, що вам телефо­нує, підпадають під статтю 189 Кримінального кодексу Украї­ни (вимагання). Покарання за такий злочин — від обмеження волі на строк до п’яти років аж до позбавлення волі терміном до дванадцяти років з конфіскацією майна. Коли ж означені вимоги не висувають, ви, вочевидь, зіткнулися зі стандартним хуліганством, яке відповідно до чинного законодавства Украї­ни не є злочином.

Як протистояти шантажу? По-перше, мінімум хвилюван­ня й максимум концентрації. Спробуйте провести розмову з не­відомим візаві якомога довше й записати її на магнітофон або дати послухати сусідам чи знайомим (їхні показання як свід­ків згодом можуть зіграти важливу роль). Говоріть спокійно і спробуйте дістати якомога більше відомостей про співбесід­ника (його вік, дефекти мови, акцент тощо). Оцініть характер і реальність погроз, ступінь обізнаності шантажиста про вас і вашу родину — це допоможе встановити джерела його інфор­мації. Вступіть у переговори й поступово погоджуйтеся з ви­могами зловмисника для того, щоб приспати його пильність і продовжити спілкування, аби дізнатися якнайбільше потріб­них вам фактів.

Якщо ви вдома не самі, жестами або іншим чином повідомте тому, хто поруч з вами, про те, що трапилося. У той час, поки ви розмовляєте з шантажистом, близькі хай дзвонять по іншо­му номеру (наприклад, від сусідів) на телефонний вузол і пові­домлять про ситуацію в міліцію за її службовими телефонами (або через комутатор «02»). Це дасть можливість правоохорон­

 

цям вжити екстрених заходів для затримання невідомого, що порушив ваш спокій.

Якщо погрози зловмисника видаються реальними, потур­буйтеся про свою безпеку: зашторте вікна, не виходьте на ву­лицю й не відпускайте своїх близьких самих (особливо дітей), виконуйте всі рекомендації співробітників міліції, а за потре­би подзвонити користуйтеся телефонами сусідів (можливо, ваш прос лу ховують).

Якщо вам уже надходили такі дзвінки або у вас є підстави вважати, що це може статися, обов’язково встановіть автома­тичний визначальник номера (АВН) і звукозаписний пристрій. Коли ж АВН мали і до цієї прикрої події, відразу запишіть но­мер вимагача в зошит, аби випадково не загубити його. Якщо користуєтеся звукозаписною апаратурою, відразу ж витягніть касету (міні-диск), на якій зафіксовано розмову зі зловмисни­ком, і зберігайте в надійному місці, обов’язково встановіть іншу касету. Пам’ятайте: без телефонного номера особи, що дзвони­ла, та фонограми спілкування із шантажистом у правоохорон­ців вкрай мало матеріалу для роботи, а доказів, котрі можна використати в суді, немає. Коли ж звукозаписувальної апара­тури не маєте, намагайтеся дослівно запам’ятати сказане зло­вмисником і одразу занотувати, роблячи помітки про всі особ­ливості.

Для того, щоб правоохоронці порушили кримінальну спра­ву, напишіть заяву на ім’я начальника відділення міліції й пе­редайте її оперативному черговому.

Варто пам’ятати, що заява є лише формальною підставою для порушення карної справи, фактично ж це роблять тіль­ки в тих випадках, коли є достатні дані, що вказують на на­явність злочину. Саме на збирання такої інформації повинні бути спрямовані дії потерпілого, про які йшлося вище. Не піз­ніше ніж через три дні працівники міліції повинні ініціювати кримінальну справу або відмовити чи передати заяву по під­слідності (підсудності) в інший орган.

Якщо дістали відмову, а у вас є всі підстави вважати, що дії шантажиста можуть заподіяти шкоду і маєте хоча б мінімаль­ну доказову базу, не впадайте у відчай — оскаржуйте таке рі­шення, надавши копію постанови слідчого й органу дізнання прокуророві протягом семи днів від дати її одержання або без­посередньо в суді.

І останнє. Слухаючи шантажиста, не панікуйте і, найго­ловніше, не кваптеся з висновками, дочекайтеся закінчення розмови — можливо, це старий знайомий вирішив нестандар­тно почати своє привітання зі святами. Пожалійте його, адже перспектива зустріти Новий рік у міліції — не дуже приємна річ.

(616 сл.)    (З газети)

КАТ І ЖЕРТВИ

Хтось сказав: люди поділяються на катів, жертв і твор­ців. Треба лише з’ясувати, до якого типу ти належиш і чому. Якщо ми не будемо запитувати, чому так повинно бути, ос­нови насильства залишаться незмінними. Каїн убив Авеля.

Як не виглядає це абсурдно, задля поступу і знання. Здаєть­ся, тут нічого не вдієш. Ніхто особливо не прислухається до голосу Христа: «Люби ближнього і прощай усі кривди». Хто сильний, той стає катом, хто слабкий, звісно, жертвою. Та й народжуються уже, здебільшого, катами і жертвами. Хто стає катом, свідомо згодом частіше переступає закон, хоча самі закони плекають катів і жертв, пропонуючи останнім до­сить-таки непевний захист.

Коли я кажу «кати і жертви», то маю на увазі не лише тих, хто знущається над тілом, вбиває. Той, хто принижує і знева­жає чужу душу, так само кат. Хто вивищує його над нами? Фі­зична сила, соціальний статус, гроші? Які дурниці! Кати і жерт­ви існують тому, що у людей здебільшого нема почуття гідності, тобто коли в собі віднаходиш спротив насильству. Ставши гід­ним себе, стаєш гідним світу, адже не руйнуєш його, а будуєш, хай несеш на будову маленьку цеглинку.

Мене оточують нині люди, яких нестача грошей зробила рабами. І заздрять вони по-рабськи: сумовито, пошепки. Я не можу їм допомогти, бо всі аргументи розбиваються об «нема що їсти». Я так само бідна, але вони жертви, а я — ні. Мені добре відомо, що треба величезних зусиль, аби продовжувати жити, а не вмирати, животіти.

Отже, щоб не стати жертвою, треба пам’ятати про свою без­смертну душу. Щоб не стати катом, треба ненавидіти насиль­ство. Раніше люди усамітнювались у монастирях, бо в світі було дуже багато насильства і дуже мало захисту. Кат має владу над жертвою, діючи часто згідно зі стадним інстинк­том, щоб вижити самому. Буває, що слабка істота, отримав­ши трохи влади, починає переслідувати інших, компенсуючи власну неповноцінність. Дійсно сильніші люди діють мудрі­ше, бо мають почуття гідності: вони поблажливі, а якщо су­ворі, то справедливі.

Протягом життя мене часто намагались скривдити, і я ря­тувалась завдяки відчуттю, що бачу слабкість цих істот і мо­жу знайти виправдання їхніх вчинків: не відають, що творять. Спробуймо дати їм зрозуміти, що, принижуючи нас, вони при­нижують себе — і вам дадуть спокій або визнають рівними собі.

Той, хто підняв руку на Каїна з почуття помсти, розпо­чав безкінечний ланцюг насильства, краю якому немає й досі.

 

Стислий переказ 145 Тут я мушу зачепити проблему, таку саму дратівливу, як пи­тання інтелекту у тварин. Це — проблема скасування смерт­ної кари. Мене бере подив, коли в інтелігентної матері сімейс­тва з’являється кровожерний блиск в очах і вона каже: «Ще не час скасовувати смертну кару». Віруюча людина, яка постить і роздає милостиню, міркує так само: «Ну, той що? Заповідь „не убий” стосується не всіх».

Так, людина може вбити, рятуючись, але й тоді мусить від­покутувати своє і сповна заплатити.

Воно легше, коли ділиш світ на людей і на нелюдей, але це дико. Для мене незбагненна логіка: вбивай, бо інші це роблять. Війна — це щось абсурдне, і вся історія людства з його війна­ми — ганебна.

Найгірші злочини, за які страчують, чинять психічно хворі люди, недугу яких завчасно не розпізнали і не вилікували. Отже, вбивці — це всі ми, бо не змогли захистити майбутні жертви.

Якби у нас зараз провели референдум, то такі, як я, зазна­ли б поразки. Хіба тоді, коли страчували прилюдно, було мен­ше злочинів? Страх — це не засіб профілактики. Страх не зупи­нить маніяка, кіл ера, алкоголіка в білій гарячці, а саме їх ми боїмося найбільше. Спійманий вбивця матиме до кінця жит­тя шанс переродитись, вимолити прощення і врешті стати пе­ред Богом.

(558 сл.)    (Із журналу)