Мама співала. Богдась повертався додому, чув її голос, і враз усі плани, увесь його хлоп’ячий клопіт відходили кудись далеко, і думки линули ген-ген за Сену, за Булонський ліс, за Париж, за Францію…

Про що він міг думати, коли мама співала?

Зажурилась Україна, Що ніде прожити, Витоптала орда кіньми Маленькії діти.

Найдужче він любив оці пісні про Україну, запорожців, Кар-мелюка — мама й книжку про Кармелюка написала для нього, і ту стару пісню любив він, що ще малим вивчив від Дорошенка «Ой, на горі та й женці жнуть».

Понад шість століть пройшло з того часу, коли виник на висо­кому пагорбі в Олеську замок. Сталося це у важкий період роз­паду Київської Русі на окремі удільні князівства і захоплення її території зовнішніми ворогами.

Перша письмова згадка про Олеський замок датується 1327 роком. Ця дата дозволяє допустити, що замок побудував один з синів Галицько-Волинського   Юрія Львовича — Андрій або Лев.

Настя попрошкувала стежкою через город у берег. Сон щось скаламутив у ній. Хотілося самій глянути й пересвідчитися, що справді нема тієї страшної ріки, яка приснилася посеред ночі і на очах у Насті перетворилася на невблаганне море.

У лузі розлила свої роди інша ріка: умиротворена й весела. Верби та кущі за ніч позеленішали. А там, за лугами, над При­п’яттю, до якої рукою подать, уже хтось настирливо підпалював хмару. І з лугу, і з лісу, що починався за хатою діда Микити, леті­ло на Настю пташине щебетання, висвистування, голубий перегук і голос ранньої зозулі, що повернулася сюди чи то вночі, чи ось щойно. Ще не встигла струсити із крилець втому, а вже кує роздає здоров’я древній поліській землі й віщує довгий вік поліщукам.

Настя полегшено зітхнула: усе живе, умите нічною росою, усе чекає сонця. Вона стала лицем до сходу. День її завжди почи­нався з цього: стояла й чекала появи світила. У ній живе зали­шене у спадок предками язичницьке поклоніння й віра в силу сонця, води, вогню, дерев. Вона тричі перехрестилася до черво­ної заграви, з якої викотилося світило, залило червоним півнеба і навіть туман над Прип’яттю, та й рушила в подвір’я.

її дерев’яна хата і синій цегляний будинок стояли вікнами один до одного. Кликали і її у цей новий, на п’ять кімнат, дім, але Настя відмовилася навідріз. Вона не уявляла себе поза цією хатою з великою білою піччю і домовичком у комині, якого вона щодня гріє теплим димом деревини. Та й вірить Настя, що духи її роду у святки всідаються на покуті коло тої глибокої полив’яної миски із стравою, на яку вона схиляє ложки. Для матері, для батька, для діда і баби по одній і другій лінії, для чоловіка, що не повернувся з війни, для покійної сестри Теклі і брата Оно-прія, для своїх чотирьох діток. Сідає сама на ослоні і з кожним веде балачку. їх он стільки відчахнулося від древа її роду, а вона лишилася зі своїми болями й печалями, що скрутили її, як пере­весло, із своєю пам’яттю, що одним кінцем заземлилася в її серце, а другим — у рідне Полісся (К. Мотрич; 339 сл.).