Творче завдання: поміркувати, чому на території України віддавна спалахували повстання і визвольні рухи. У Білої Птахи боліли крила.

У Білої Птахи кривавилось серце, кривавилось, бо дванад­цять днів і стільки ж ночей летіла вона над Зеленою Верхови­ною, і не було оселі людської, хащі потаємної, пралісу густого, гори крем’яної, полонинки зеленої, куди б вона не зазирнула, але ніде Біла Птаха надовго не сідала: ні на оборіг почорнілий, ні на причілок хатній, ні на стежку добру маржинну, ні на де­рево садове, лише хвилю-другу перепочивала на дикому ка­мені й знову розправляла крила, і знову металася, курличучи над горами, ніби у величезній клітці.

У Білої Птахи боліло кожне перце.

У Білої Птахи скиглило серце, скиглило, бо за дванадцять діб безперестанного руху нікому не навіщувала щастя і доб­ра. Бачила Біла Птаха, що люд за нею стужився: піднімали люди на подвір’ях руки і просили: «Прилинь». Бачила Пта­ха, що люди добувають зі скринь різьблених яр-пшеничку свя­тую і сіють тією пшеницею попід своїми вікнами, попід своїми порогами і волають: «Сядь на нашім подвір’ячку, вістуне доб­рий, посланцю жаданий. Поклюй яр-пшеницю собі на здоров’я, а нам тугу розвій, дай добрий знак про нашого мужа, про на­шого тата, про нашого брата, про нашого сина».

Ой, як боліло у Білої Птахи серце. Боліло, бо не знала вона ні дрібки про мужів, батьків, братів, синів, що з Довбушем по­ходами ходили, бо раптом зник, запропастився десь без чутки й голосу Олекса Довбуш з ватагою, тому й літала Птаха як ніч, так день, Довбуша шукаючи.

А яр-пшеницю, на Великдень свячену, визбирувала попід порогами Чорна Птаха. Ніхто її цього разу не відстрашував ні цівками, ні бартками, ні словами таїнними, і товщала Чорна Птаха, горділа, не минала ні причілка, ні оборога, ні вориння, ні стежки маржинної, ні дерева садового, а де вона з’являлася, то за нею налітали гайдуки панські, поплічники орендарські, ровти смоляцькі й жовнірські, і вороги палили причілки й обо­роги, вориння розкидали, на садових деревах вішали гуцуль­ських синів, на порогах синцювали ремінням гуцульських жінок, на стежках маржинних, заворожених безчестили гу­цульських дівчат.

Творче завдання: доповнити переказ власними мірку­ваннями про роль козацтва в історії Європи.

Із покоління в покоління передавали в народі перекази про Івана Сірка.

Сірко був зовсім неписьменний, але мав великий природ­ний дар полководця. Друзі й вороги були про нього однієї дум­ки: Сірко — людина рідкісного військового обдаровання й по­кликання.

Усе своє свідоме життя Сірко провів на війні і, як справж­ній патріот, присвятив його боротьбі з ворогами своєї вітчизни. Він із великою мужністю визволяв із неволі всіх, кого спіткала гірка доля, чи то був росіянин, чи українець, поляк чи лито­вець.

За своє військове життя Сірко брав участь у 55 битвах і за­вжди, за винятком однієї, виходив переможцем.

Тут хотілося хоч би коротко розповісти про те, як Сірко штурмував Дюнкерк.

Десь опівночі місто розбудила гарматна стрілянина. По бруківці вузеньких середньовічних вуличок лунко вицокува­ли кінські підкови. Поміж будинками бігли химерні іноземці в широких червоних, синіх, зелених шароварах та жупанах. Розмахуючи кривими шаблюками, вони полонили іспанських військових, однак цивільного люду не чіпали. Так у жовтні 1645 року запорозькі козаки захопили фортецю Дюнкерк.

Справа в тому, що п’ятитисячна іспанська залога Дюнкер­ка весь час чинила нечуване свавілля на суші й на морі. Вій­ськові кораблі іспанців нападали на французькі й голландські торговельні судна. Нідерланди, стаючи могутньою морською де­ржавою, боролися за свою незалежність. Та навіть об’єднавши сили з Англією і Францією, не зразу спромоглися вигнати ко­лонізаторів. Тоді Франція запросила на підмогу запорозьких козаків на чолі з Сірком.

Дослідники зазначали, що в березні 1645 року Хмельниць­кий, Сірко і Солтенко через порт Гданська морем відпливли до Франції, де й підписали угоду. Французьке командування взя­ло 1800 піших козаків і 800 кінних, зобов’язавшись платити по 12 талярів на озброєного козака та по 120 талярів полков­никам і сотникам. Запорожці дістали право виступити своїми окремими з’єднаннями. До їхньої стратегії й тактики францу­зи погодилися не втручатися. Важливим об’єктом штурму було визначено фортецю Дюнкерк.

Система оборонних споруд Дюнкерка робила його на той час неприступним із суходолу. Ось чому Сірко удався до хит­рощів. За його наказом козаки рушили в обхід фортеці. Не­вдовзі за містом запалали вітряки, освітлюючи театр воєнних дій. Захопивши судна нічного патруля, Сірко зі своїми коза­ками проплив у місто повз буй із ліхтарем, мол і грізну лоц­манську башту. А французький фронт стояв тоді аж за сімде­сят миль від Дюнкерка.

Кажуть, що французьке командування було невдоволене «самоуправством» запорожців. Сірка звинувачували в тому, що він порушив правила ведення війни, усталені в Європі ще з часів Александра Македонського. Проте це не завадило су­часникам гідно оцінити героїзм і військову майстерність ко­заків.

Творче завдання: поміркувати, чому тема хліба набу­ла в сучасній літературі філософського узагальнення.

Фольклор як одне з найцінніших надбань національної культури відбиває історію, побут народу, його філософію, ети­ку, життєвий досвід у художньому слові прислів’їв та прика­зок, дум та пісень, казок та легенд, переказів та оповідань. Відомо, що як колективне явище фольклор упродовж віків викристалізовував народне розуміння краси і моралі, голов­них життєвих цінностей, народні погляди на найрізноманіт­ніші сфери діяльності і буття людини.

Завжди домінуючими ідеями фольклорних творів була ви­сока мораль подружніх взаємин і суспільних стосунків, са­мопожертва в ім’я кохання, вітчизни. Але чи не найголовні­шою є ідея добробуту, а відтак багатства, нагодованих дітей, здоров’я. Не випадково традиційні колядки і щедрівки, вес­нянки, гаївки, юр’ївські пісні — це зображення статечного господаря, господині, котрі «дзвонять золотими ключиками» по світлиці, мають повні комори зерна, золоті меди. Юр’ївські побажання пов’язані з багатством, здоров’ям, веселістю: «Будь здоровий, як вода, а багатий, як земля, а веселий, як весна».

Усі календарно-обрядові традиції українського народу, ро­динні свята: народини, хрестини, весілля — тісно перепліта­ються з хліборобською і скотарською магіями, які складалися віками і генетично закладені у свідомості кожного українця. Страх перед голодом, голодною смертю змушував селянина по­клонятися єдиній годувальниці — землі, тому всі ритуали його життя характеризуються жертвопринесенням землі (горщик каші, яйця), ритуальним хлібом. Посипання молодих житом, весільний коровай, калачі, поминальне коливо, хліб на труні — усе це явища одного порядку — «хліб — усьому голова».