Дощ не сіявся, не йшов, не періщив, а цідився з неба такими важкими, тугими і рясними цівками, що між ними не вмісти­лася б жодна краплина. Починався він десь за невидимим обрієм, вихлюпувався на промоклий зелений луг, покриваючи піною, у прозорих бульбашках і срібних бризках, водою молоду траву та жовті кульбаби.

Через запітніле віконне скло, на яке сіялась мжичка від роз­битих об замшілий паркан стрімких потічків, я не чув запахів, тому прочинив набряклі двері і разом з вологим туманом та про­холодними краплями, які вдарили мені а обличчя, відчув, як пахне земля, трава, збитий цвіт яблуневих садів і навіть вода. Виявляється, вона теж може пахнути — мокро і різнобарвно — гірким копитняком, кислим диким щавлем і ментоловою задухою м’яти. Ці кольорові пахощі лоскотали мені ніздрі, паморочили голову, трепетно зболювали серце.

Я стрибнув з порога прямо в дощ, але — о диво! — він від­ступився від мого подвір’я і тепер блакитним маревом висів над селом, а село дивилося на мене з високих пагорбів вікнами черво­них цегляних будиночків і білих хат через доцвітаючі серпанкові сади. Один із них, той, що пінився під найвіддаленішим крутим пагорбом, я бачив найчіткіше.

Висока, стара, з почорнілим стовбуром груша вже відцвіла, а яблуні — вони росли нижче і тісніше — ще виблискували рожево-білими пелюстками. Мені було все це видно яскраво та чітко, бо дощ був не тьмяно-сірим, а прозоро-блакитним. Блакит­ний дощ! І раптом на піщаній стежці, яка збігала з пагорба через сад до принишклої в самому низу, осілої на підбиту дошками призьбу хати, ніби з небес, з’явився Геній. У темних імпортних окулярах, світло-кремовому джинсовому костюмі, з незмінним своїм величезним жовтим портфелем.