Творче завдання: ввести у текст роздуми про давні звичаї народів світу.
Високу моральну цінність добра, яке ми робимо сторонній людині, розуміли люди ще у сиву давнину. У Вавілоні був такий звичай — недужого виносили на майдан чи дорогу. Кожен, хто йшов повз нього, підходив, розпитував, коли знав якийсь засіб, радив нещасному. Ніхто байдуже не проходив. Такий звичай побутував і в ассірійців, і в єгиптян. Звичай чинити добро безкорисливо.
Колись у Сербії був такий закон: той, хто одружувався, мав посадити 75 оливкових дерев. Оливки живуть і плодоносять 400 років. Уже давно немає тих, хто саджав ці дерева. Забули їхні імена, імена їхніх правнуків, а дерева, посаджені в XVII столітті, плодоносять і радують людей ще й сьогодні.
Прекрасний звичай побутує й нині на Кавказі. Високо в горах саджають плодові дерева. Випадковий мандрівник, втамувавши голод чи спрагу, не може навіть подякувати, не знає кому. Але смуга відчуження відступає. Чужі стають рідними, близькими, коли потрапляють у скруту.
Та й узагалі, невже така нездоланна межа між близькими і далекими? Коли вдуматися — кожен «чужий» та «далекий» для когось близький, рідний. І цим «кимось» могли б бути ми з вами, аби народилися під іншим дахом. Вчені зробили цікаві висновки. Якщо розглядати генеалогію, то у якомусь генному поколінні ми всі — родичі.
У психологів є термін «емпатія». Так називається здатність співпереживати, відчувати себе на місці іншого.
Що тонша духовна організація, то вищий інтелект людини, більш характерна для неї ця риса. Невипадково кіноактриса Нона Мордюкова якось сказала: «Відчувати чужий біль, чужу радість, як свою,— ось що головне».
Сьогодні здатність співпереживати, на жаль, властива не кожному. Очевидно, досконалішій людині майбутнього співпереживання буде властиве більшою мірою. Причому не споглядальне, а активне, дійове.
(258 сл.) (За О. Горбовським)