Давно-давно в нашому селі Дейманівка жив у маєтку пан. Щасливо жив, не бідував. Мав він єдиного сина. Та раптом прийшло горе в його дім.
Захворів і помер син. Пан довго сумував. А потім звелів наймитам поховати хлопця на острові Ляхів, що неподалік села. У пам’ять про рідну дитину він посадив по всьому острову барвінок.
З тих часів кожного року ранньої весни встеляється земля в Ляхові зеленим килимом і зацвітає тисячами синіх квіточок, як очі сина, як глибочінь неба.
Був давно чоловік і жінка. Мали вони одного сина. Оженили його і мали невістку. Дідо дуже любив худобу, а найбільше вівці. Він казав, що вівця — уберихата. З неї і кожухи, і сукно, і ліжники, і сведри, і рукавиці, і шапки, волоки, капці, попружки і дзьобні. А баба чула від старих людей, що хто разує дванадцять п’ятниць сходу місяця, то буде знати, коли прийде його смерть. Баба була дуже побожна.
Помер дідо, а баба лишилася з сином та невісткою. Мали худобу, а найбільше овець. Одного разу під час кочіння овець син і невістка спали. А баба вночі кричить:
— Сину, вставай, підоймися. Там овечки покотилися, самі ягнички начинили. Межи ними є оден баранець, круторогий, золотововний.
Вони встали, подивилися — справді є баранець з золотою вовною.
Баба того баранця стригла, з вовни виробляла ліжники, сукна, сведри, рукавиці, запаски. І капці собі вплела до смерти. Ссукала волоки. І злагодила собі з тої золотої вовни все вбрання до смерти. Нарешті баба щось задумалася. І каже:
— Сину мій і ти, невісто, я хочу вам сказати, що хочу собі дім будувати. Із чотирьох дощок, а в нім стелити з-під гибля трісок.
Як це їй зробили, баба померла. Як бабу несли, трембіти трубили, дзвони дзвонили. І тоді бабу похоронили. І всі люди заплакали, як бабу поховали. Тоді син дав того баранця з золотою вовною за бабину душу. Тоді люди увірили, що хто разує п’ятниці, той знає, коли буде вмирати.
В одному селі жили собі чоловік та жінка, жили дружно й ніколи не сварилися. От і надумав лукавий їх посварити. Унадився до них ходити, а ті з богом у душі живуть, лиха не знають. Сім років біс до них ходив, сім років не міг їх спокусити, щоб вони посварилися.
От якось іде він дорогою і плаче, а назустріч стара баба.
— Чого ти так плачеш? — питає вона біса.
Біс і розповів про свій клопіт. А вона йому каже:
— Що мені даси, якщо я тобі допоможу?
Чорт їй тоді обіцяв пару нових чобіт, якщо вона посварить чоловіка з його дружиною.
Пішла баба до того подружжя. Дома в цей час була тільки жінка, а чоловік господарював десь в полі. От стара і каже жінці:
— Я чула, що ви з чоловіком дуже любите один одного, але я хочу дати тобі пораду, щоб тебе чоловік це більше любив. Навари миску вареників, напечи пирогів, засмаж качку, і все те заховай за піч, а на припічку залиш лише трохи квасного борщу. Чоловікові, який повернеться з поля, нічого не давай, лише трохи борщу. А коли він ще більше зголодніє — тоді й нагодуй як слід. Якщо ти зробиш, як я раджу, то чоловік ще краще буде до тебе ставитись!
Далі випитала жінку, де у полі оре її чоловік, та тоді вже й пішла собі далі.
Прийшла вона до того чоловіка на поле і каже:
— Дай, боже, щастя! — А потім ще й додає: — Та ви тут так тяжко працюєте, а ваша жінка вдома розважається з гостями: принесла горілки, засмажила качку, напекла пирогів, наварила вареників, а все те, що гості не доїли, поховала за піч, а для вас зварила трохи борщу такого квасного, що якби пес з’їв, то здох би!
Потім зібралася і пішла.
Повернувся чоловік додому і каже до дружини:
— Дай мені їсти!
А вона йому:
— Та нема нічого, трохи борщу там на припічку!
Чоловік глянув за піч, а там пироги, качка, вареники. Все, як казала стара! Взяв він тоді і побив свою дружину.
Отак і спокусила баба тих людей. Чорт змушений був за те дати бабі чоботи, але як їй давав, то не руками, — подавав їй ті чоботи на вилах.
Та й каже:
— На тобі, бо я боюся, аби ти ще й мене не спокусила!