Колись, це дуже давно було, старих батьків не поважали, не доглядали, а вбивали за те, що вони старі та немічні. Ото одному синові жаль стало вбивати свого батька: він сховав його в погріб, а людям сказав, що батька вбив. Односельці не допитувалися, тим скінчилось.

Тим часом настав голод. Які тільки в кого лишки не були, все попроїдали. А той син і останнім ділився з батьком.

Ось уже й весна надворі, пора б орати та сіяти, так ніде взяти зерна, щоб посіяти. Нема ніде ні соломинки.

Прийшов раз той син до батька в погріб за порадою

Вмираючи, батько сказав синові:

— Оце, сину, я вмираю. Якщо хочеш зберегти це добро, що я тобі залишаю, та ще й нове придбати, то роби в полі так, щоб нікому не казав першим «здрастуй», їж хліб з медом, а в свято одягай нові чоботи.

Сказав це і помер.

Син так і робив. Ні з ким не вітався, їв хліб з медом, а в свято носив нові чоботи, а ті, що вже були на ногах, закидав на горище.

Пройшов деякий час, і син дожився до того, що вже немає за що купувати ні мед, ані чоботи.

— Ні, негаразд! — міркує він. — Це батько навчив мене на лихо, треба робити інакше.

Почав він раніше всіх людей їздити в йоле. Ото працює, а люди їдуть та всі до нього першими вітаються. Цілий день працює. Стомиться, сяде їсти звичайний хліб з водою, а він йому солодким здається, наче з медом. А в неділю дістане з горища чоботи, почистить їх, взує, вони в нього як нові.

Через таку працю почало господарство його прибувати. І тоді тільки син зрозумів батьківський заповіт: що треба раніше всіх бути в полі, щоб люди до нього вітались, а не він до них; працювати до втоми, щоб як сяде їсти, хліб був смачний, як з медом, і щоб гарно гарно ходити на свято, то треба чоботи, хоч і старі, але чистити, щоб вони були як нові завжди.

Марія Федорівна згадує свою мудру матінку, яка знала силу-силенну легенд, пісень, казок. Руками кужіль пряла, від колиски до ноги прив’язана вірьовка. Так вона колисала дитину в колисці, а нам, п’ятьом старшим, розповідала.

В степах було багато козацьких сіл (поселялись в долинах, ярах). Чоловіки йшли служить в Запорізьку Січ, а жінки лишались вдома і підтримували домашнє вогнище, тобто життя.

Жила в нашім селі одна така козацька сім’я. Матір звали Ганна, а дочкуОксана. Чоловік служив. А з ними жив старий дідусь, батько Ганни.

Одного разу налетіли ординці. Ганна з Оксаною поверталися з поля. Їх наздогнали ординці і зв’язали. Молили і благали мати із дочкою чужинців, щоб відпустили їх у село, попрощатися з дідусем. Погодилися ординці.

Слізьми вмивалися мати з дочкою, прощаючись із батьком, із дідусем. Мудрий старий і каже до внучки:

— Візьми калину барвінок і поклади за пазуху, адже це символ безсмертя України. Коли будеш іти по польовій дорозі, кидай, щоб указати слід.

А сам, уже до цього, послав хлопця до козаків із звісткою про напад ординців.

— Моя внучечко, — говорив дідусь, — кидай по листочку барвінку і кетяжку калини і цим ти вкажеш путь козакам.

Оксанка так і зробила. Прив’язали до воза Оксану і Ганну і потягли в неволю. Виїхали на польову дорогу, а Оксанка кидала барвінок і калину.

Стояла спека, духота. Підійшли до села, на краю якого стояла криниця. Дівчина і в криницю кидала барвінок. І все чекали порятунку. А в цей час дідусь розповідав козакам, як потрібно шукати невільників-земляків. Стомилися полонені, падали. Тих, хто не міг іти, тут же вбивали, або й так кидали, знаючи що життя у них уже немає.

Уже доходили до границі. Раптом ординці побачили, що їх доганяють козаки. Та Оксанка вже не витримала такого тяжкого шляху, обезсилила і знепритомніла. І протяглась по курній дорозі на мотузці. Мати кричала, квилила, але дочка не приходила до тями. Тоді ординець перерубав мотузку і дівчина залишилась на битій дорозі. Ганну ординець силою кинув на віз і от вони уже от-от зникнуть у лісі.

Бачить Ганна немає порятунку. Де в неї і взялася сила, вирвала у татарки віжки і коні зупинилися. Татарка схопила кривий меч і занесла над головою Ганни. Вмить її рука з мечем відрубана впала на землю.

Коли Ганна розкрила очі над нею стояв Іванко, наречений Оксани. Першими були слова:

— Де Оксана, Оксанка?

Мати, обливаючись слізьми, розповіла про долю Оксани. Хто з ординців утік, а хто навіки лишився на нашій святій землі. Стали повертатися шляхом назад. Хоронили мертвих. А Ганна з Іванком та чоловіком шукали Оксану. І от в одному місці, край шляху знайшли мертву дівчину. З-під сорочки червоніли крапельки калини, наче крапельки крові на грудях. Іванко взяв на руки Оксану, але вона була вже мертва. Поклали на віз привезли до узбіччя і похоронили. Козаки викопали криницю і обсадили барвінком і калиною. І заснували козацький пост. І назвали Оксанине. І до цього часу є таке поселення.