Далі слід детально ознайомитись з поглядами видатних філософів цього часу.
Ф.Бекон /1561-1626 рр./ – родоначальник нової форми англійського матеріалізму і всієї тогочасної експериментальної науки; саме він сформулював поняття матерії як вираз природи і нескінченної сукупності речей; матерія, за Беконом, перебуває у русі, ПІД яким він розумів активну внутрішню силу, “напругу” матерії і назвав 19 видів руху. Рух і спокій Бекон вважав рівноправними властивостями матерії, що ставило його та інших філософів перед важко вирішуванню проблемою: як, яким чином абсолютний спокій перетворюється на рух і навпаки.
Раніше ми говорили про те, що Бекон обгрунтував , теорії пізнання принцип емпіризму. З цього принципу вік виводить пріоритет індуктивного методу і фактично стає його фундатором. Він глибоко дослідив характер індуктивного методу наукового пізнання: отримання загальних положень, загального знання про світ шляхом вивчення різноманітних індивідуальних речей та їх властивостей. Бекон визначив також систему “ідолів”, тобто видимих і невидимих перешкод в процесі пізнання істини /ідоли роду, печери, театру та ринкової площі/.
В його творах можна побачити новий підхід до питання про мету пізнання. Його знаменитий афоризм “Знання – сила” виражав ідею високої ролі експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь.
Бекон не заперечував існування Бога. Він визнавав, що Бог створив світ, але в подальший час перестав втручатися в його справи. Отже, він визнавав існування двох істин: божественної і світської.
У поясненні природи суспільства Бекон був ідеалістом і виступав прибічником абсолютної монархії, багато писав про розвиток торгово-промислових прошарків суспільства того часу. Головкою роботою Ф.Бекона, є “Новий Органон”…/1620 рр./ /ніби на противагу основної роботи Арістотеля – “Органон”/.
Р.Декарт /1506-1б50 рр./ – видатний французький філософ, фізик, математик, засновник раціоналізму. Основні роботи Декарта -“Рассуждение о методе”, “Метафизические размышления”, “Начала философии” та ін.
В історії Нової філософії Декарт займає особливе місце як творець дуалістичного філософського вчення. Він побудував свою філософську систему на основі визнання одночасного самостійного існування свідомості і матерії, душі і тіла. “Світ, стверджував Декарт, – складається з двох незалежних субстанцій – духовної і матеріальної”. Атрибутом духовної субстанції вважав мислення, а матеріальної – протяжність в довжину, вишину і глибину. Людина, за Декартом, це механічне поєднання цих двох субстанцій.
Цей дуалізм субстанцій не давав змоги вирішити проблему пізнання світу. І справді, хіба можливе пізнання, якщо обидві субстанції незалежні одна від одної. Тому Декарт вимушений ввести в свою теорію пізнання третю субстанцію – Бога, який обумовлював їх єдність.
Єдино правильним методом пізнання Декарт вважав раціоналізм і дедукцію, тобто виявлення конкретних істин із загальних посилань-принципів, які вічно і апріорно існують в розумі.
Концепція раціоналізму включав в себе два елементи: це уявлення про розум як вищий спосіб досягнення істини /розум всемогутній і непогрішимий, вважав Декарт/; і друге: правильно розуміючи якісну відмінність раціонального пізнання від чуттєвого, Декарт перебільшував можливості раціонального пізнання, відривав його від емпіричного ступеню, як єдиного джерела інформації про світ і цим штовхав раціоналізм до ідеалізму, визначаючи існування особливого, чисто раціонального джерела знань.
Намагаючись очистити дедуктивний метод від схоластичного формалізму, але не розуміючи ролі практичної діяльності в формуванні змісту логічних понять, Декарт розробляє вчення, згідно з яким вихідними поняттями для дедукції всіх наукових знань повинні бути “вроджені ідеї”. Вони, на думку Декарта, скриті в глибині інтелекту і можуть бути усвідомлені тільки інтуїтивно. Якщо основні принципи знання визнати вродженими, то знову ж таки виникає перешкода на шляху вирішення питання про пізнання світу, що постійно розвивається.
Значний внесок в подолання дуалізму Декарта зробив Б.Спіноза /1632-1667 рр./. З точки зору Спінози світ – це нескінченна природа, матеріальна субстанція /від лат.- сутність, основа/, яку він також називає Богом. Поняття Бог Спіноза вживає не буквально, воно є своєрідним теологічним прикриттям матеріалізму. Субстанція, тобто матерія, є причиною самої себе, має безліч властивостей. Вона вічна і незмінна, їй властива ідея збереження. Субстанція – це те, що не потребує для свого існування чогось іншого – бога, духу і т.п. Поняття субстанції Спінози є дуже цінним у його філософії, воно відігравало велику роль у подальшому розвитку наукової філософії.
Велике значення для подальшого розпитку філософії мало вчення ïàíòе¿зму Спінози. Згідно з íèì бог не існує окремо від природи, а розчиняється в ній. З цього логічно випливала атеїстична думка про те, що пізнання світу йде не через пізнання бога, а через пізнання самої природи. Тобто Спіноза закликав не до богослов’я, а до наукового пізнання світу. Виходячи з ідеї існування єдиної субстанції, Спіноза помилково стояв на позиціях гілозоїзму, тобто такого вчення, що допускає наявність мислення у всієї матерії, в тому числі і неживої. Такої ідеалістичної точки зору дотримуються і зараз деякі дослідники природи, зокрема французький вчений, палеонтолог і філософ Тейяр де Шард.
Д.Локк /1632-1704 рр./. Вклад Локка в розвиток матеріалізму пов’язаний перш за все з подальшою розробкою і обгрунтуванням принципу сенсуалізму. згідно з яким всі людські знання мають чуттєве походження. Локк заперечував думку Декарта про “вроджені ідеї” і доводи, що людський розум від народження є “tabula rasa” – тобто чиста дошка. Все, що ми знаємо, це результат впливу зовнішнього світу, це результат виховання і освіти.
Визнаючи досвід як джерело знань, Локк цей досвід поділяв на внутрішній і зовнішній:
внутрішній – це джерело знань про внутрішній світ людини; зовнішній – це джерело постачання інформації про об’єктивний світ.
Локк відривав внутрішній досвід від зовнішнього і цим робив значну поступку ідеалізмові.
Характеризуючи матерію, Локк вчив, що матеріальним тілам світу властиві лише кількісні особливості, заперечував якісну різноманітність матерії і не визнавав, що матерія невичерпна не тільки кількісно, але й якісно.
За Локком тіла відрізняються одне від одного лише за розміром, за фігурою, рухом чи спокоєм. Ці якості він називав первинними. Такі якості як колір, смак, запах, звуки – вторинні, вони є суб’єктивними і непритаманними матеріальним тілам. Це теж була поступка ідеалізму, що свідчить про непослідовність філософських поглядів Локка.
До когорти англійських філософів Нового часу належить також Т.Гоббс /1588-1679 рр./, представник матеріалізму і номіналізму. Він вважав, що реально існують тільки одиничні речі, а загальні поняття – це лише імена речей. Тому всяке знання має своїм джерелом досвід, але досвід двох типів: один – це результат сприйняття, другий – це знання про імена речей. Джерелом другого досвіду виступає розум. Критикуючи вчення Декарта про існування вроджених ідей, Гоббс в той же час заперечував існування субстанції, бо був номіналістом і не визнавав реальності загальних понять. У нього на перший план висувається механічне тлумачення реальності, жива чуттєвість перетворюється в нього на абстрактну чуттєвість геометра, світ – це геометричне місце точок, площин і тіл. Людина – це машина з природними властивостями. Держава це “Левіафан”- чудовисько, яке керує людськими долями. Свобода – це перш за все відсутність опору, а не “сутнісна сила” людини.
Змістовною і діалектично спрямованою є філософія німецького філософа-ідеаліста Г.Лейбніца /1646-1716 рр./, великого математика і логіка.
Якщо Ф.Бекон розробляв вчення про “одномірність” субстанції, Декарт – про “двомірність” /матеріальну і духовну/, то Лейбніц відстоював множинність субстанцій, які складаються з сукупності животворних атомів-монад. Всі монади рухомі і взаємопов’язані, підлягають богом встановленій гармонії. Як і багато інших філософів, він виступав за раціональне пояснення світу, вірив в існування вроджених ідей. Його нездійсненною мрією було намагання створити всезагальну людську логіку, яка могла б звільнити світ від конфліктів та не бажаних протиріч.
Потрібно також зазначити, що матеріалістичні ідеї ХVІІІ століття зустрічали великий опір з боку ідеалізму та релігії. В цей період починає розвиватись і посилюватись суб’єктивний ідеалізм. Найбільш відомими виразниками суб’єктивного ідеалізму цього часу були два англійські мислителі – Берклі та Юм.
Дж.Берклі /1684-1753 рр./ виступив з обґрунтуванням суб’єктивного ідеалізму. Він категорично відкидав існування матерії і стверджував, що речі існують по стільки, по скільки вони сприймаються почуттями. Весь світ, за Берклі, це комплекс відчуттів, які вкладені в нас богом.
Цю ж суб’єктивно-ідеалістичну концепцію розвивав і Д.Юм /1711-1776 рр./, але іншим шляхом. Він стверджував, що людина не може вийти за межі своїх відчуттів і не може встановити, що лежить в основі речей – дух чи матерія, не може довести, що між предметами і явищами існує причинно-наслідковий зв’язок. Пізнання у Юма групується на основі пристосовництва до потоку явищ, до набуття певних звичок та інстинктів. Таким чином, філософія Юма є не стільки суб’єктивно-ідеалістичною, але й агностичною.