Творче завдання: написати, чому, на вашу думку, мо­лодий Гоголь знищив свій перший літературний твір.

Підкови були збиті, й мишаста шкапа раз по раз ковзалась по бруківці. Яким і Гоголь йшли поруч фаетона, кучер сидів на передку, іноді він оглядався, і в його очах засвічувалися вогники цікавості та презирства. Цілісінький день цей поста-тий пан метався зі своїм служкою по книгарнях і скуповував якісь книжки. Ця метушня викликала підозру. Нарешті пе­реїхали Вознесенський міст, під’їхали до готелю «Неаполь». Готель третьорозрядний, Микола побував тут вранці і найняв кімнату. Поставив умову, щоб кімната була з каміном. Почали з Якимом носити в номер великі білі папки. Низенький ря­бий коридорний висловив здогад, що пан, мабуть, друкувати­ме фальшиві гроші, і готельні служники зашмигали повз сім­надцятий номер, неначе щурі.

Але в номері було тихо, тільки гоготіло полум’я в каміні.

Книжки не хотіли горіти. Вони вмирали в муках, корчи­лися, скручувалися в трубочки, а він безжально штурхав їх у вогонь.

Поема «Ганц Кюхельгартен» пішла в небуття. Пушкін ні­коли не дізнається про неї. А якщо дізнається? Який сором, яка ганьба! Ні, окрім видавця, справжнього прізвища автора не знає ніхто. Видавець пообіцяв мовчати.

У вогонь полетіли «Северная пчела», «Московский теле­граф» — журнали, в яких надруковані знищувальні рецензії на «Ганца». Микола й зараз здригнувся, пригадавши, що там надруковано. Слова пекли, як кропива. Критики дорікали йому в велеречивості, неправдивості сюжету, беззмістовності, наду­маності і бракові почуттів. «Світ нічого не втратив би, коли б ця перша спроба юного таланту лишилася під спудом»,— так їдко-іронічно закінчував свою рецензію видатний петербурзь­кий критик. Проймаючись злістю проти дошкульних критиків, Гоголь водночас вірив їм. Йому мовби відкрилися очі, він спро­бував читати власне творіння, й ті рядки, які колись дзвеніли, зажебоніли, як жебраки. Закоханий жебрак — це страшно.

Заснути цієї ночі він не міг. Думки товпилися, як сліпці на церковній паперті, штовхалися, перепиняли одна одну. Стало­ся випробування самого себе. Потратив материні гроші, змар­нував час. Отже, глухий кут? Тоді для чого жити далі? Жити треба. Але інакше. Бо життя не таке, яким здавалося з гімна­зичного вікна. Ідилій немає. Вони десь там, в садах едему, якщо хтось вірить у ті сади. А тут боротьба за шмат хліба, за чини, за маєтності. Вже потерся по канцеляріях, побачив на власні очі. Світ — він страшний. То що ж, опустити руки, служити, в п’ятдесят літ дослужитися до дійсного радника й з тим вий­ти у відставку? Покинути писати, за перо вже не братися ні­коли?

Сів на ліжку.

«Ні, мені треба перебороти себе, переродитися, заживити новим життям, розквітнути силою. Все життя віддам для щас­тя й добра людей». Похвалив себе за таку думку, навіть стиль видався добрим. Тільки от морока, як він їм служитиме, цим добрим і маленьким людям? Якими ділами може полегшити їхнє існування? Служінням у департаменті? Так то товчіння води в ступі. Хлопці кажуть, що в нього є талант бачити в лю­дях смішне та погане. Висміювати погане, щоб його було мен­ше? Я можу зобразити його, лицедіяти. Боже мій, талант ли­цедія!