Творче завдання: доповніть текст власними міркуваннями про роль «вічних образів» у культурі сучасності.
Це було десь наприкінці чудової київської весни. Я зустрівся з Миколою Костянтиновичем, чи як ми звичайно називали його, Миколою Костевичем Зеровим, біля університету. Він, здається, саме кінчив там свої чергові лекції з історії української літератури і вертався додому. Він запропонував мені посидіти трохи в Шевченківському парку, і я залюбки погодився. Важко було собі уявити цікавішого співрозмовника, Н12К Микола Костевич. Бесіда наша точилася найчастіше коло літератури, але Зеров, хоч людина філологічної, класичної освіти, знався багато на чому. Він, наприклад, одного разу розповів мені, чому всихають верхів’я знаменитих, оспіваних ще Пушкіним, прославлених Шевченком, а проте не з «діда-прадіда» українських, а завезених колись, либонь, із Італії, пірамідальних тополь. Розповідь та навіяла мені сонет «Тополя», вміщений у моїй збірці 1929 року «Де сходяться дороги» і присвячений Зерову.
Цікаво було поговорити з Костевичем про образотворче мистецтво, архітектуру, театр. Скрізь він мав неабиякі знання і вироблений, тонкий, строгий смак.
Але того дня у нас ішлося про літературу. Виникло ім’я Фета, і Зеров почав читати улюблені ним вірші один по одному — напам’ять, звичайно… Пам’ять він мав феноменальну, «франківську». Це добре знають слухачі його університетських лекцій. Іноді читав він їх увечері, при електричному світлі. Коли електрика псувалася чомусь й аудиторія залишалась у цілковитій темряві, Зеров ні на хвилину не припиняв лекції, цитуючи з пам’яті цілі сторінки літературних документів…
Зерова називали «книжним поетом», сам він приклеїв до себе титул «бібліофіла». Поет, кажуть, повинен черпати свої теми з життя. Ну, а хіба література — не один із проявів життя, і то життя згущеного, сконденсованого, загостреного до краю? Хіба не з книжних джерел зачерпнуті «Анджело», «Бенкет у чуму», «Моцарт іСальєрі», «Кам’яний гість» Пушкіна? Хіба не на підставі старовинних хронік побудував більшість своїх геніальних трагедій Шекспір? Хіба не літературні підоснови мають драматичні поеми Лесі Українки, хіба не в боротьбу з віковою книжною традицією вступила вона, пишучи «Камінного господаря»? А Франкове перегукування зі століттями, його побудований на біблійній легенді «Мойсей»?..
Великі світові образи — це великі узагальнення, вони живуть і житимуть, запліднюючи творчу людську думку. Саме цією довговічністю (боюся сказати — вічністю) образів світової літератури і пояснюється повсякчасне звертання до них поетів… Зеров частіше, ніж інші сучасники, звертався до «тіней забутих предків». І то не тільки до сторінок «Одіссеї», особливо ним улюбленої, а й до «Слова о полку Ігоревім», і до постаті «мандрівного дяка» Турчиновського, і до творців особливо йому симпатичних, об’єднаних у його думках ідеєю людяності — Діккенса, Жуля Берна, Марка Твена, Свіфта… І скрізь він брав своє.
(392 сл.) (За М. Рильським)