МИКОЛА ЗЕРОВ — ПОЕТ І ПЕРЕКЛАДАЧ

Творче завдання: доповніть текст власними міркуван­нями про роль «вічних образів» у культурі сучасності.

Це було десь наприкінці чудової київської весни. Я зу­стрівся з Миколою Костянтиновичем, чи як ми звичайно на­зивали його, Миколою Костевичем Зеровим, біля університе­ту. Він, здається, саме кінчив там свої чергові лекції з історії української літератури і вертався додому. Він запропонував мені посидіти трохи в Шевченківському парку, і я залюбки погодився. Важко було собі уявити цікавішого співрозмовни­ка, Н12К Микола Костевич. Бесіда наша точилася найчастіше коло літератури, але Зеров, хоч людина філологічної, класич­ної освіти, знався багато на чому. Він, наприклад, одного разу розповів мені, чому всихають верхів’я знаменитих, оспіваних ще Пушкіним, прославлених Шевченком, а проте не з «діда-прадіда» українських, а завезених колись, либонь, із Італії, пірамідальних тополь. Розповідь та навіяла мені сонет «Топо­ля», вміщений у моїй збірці 1929 року «Де сходяться дороги» і присвячений Зерову.

Цікаво було поговорити з Костевичем про образотворче мистецтво, архітектуру, театр. Скрізь він мав неабиякі знан­ня і вироблений, тонкий, строгий смак.

Але того дня у нас ішлося про літературу. Виникло ім’я Фета, і Зеров почав читати улюблені ним вірші один по одно­му — напам’ять, звичайно… Пам’ять він мав феноменальну, «франківську». Це добре знають слухачі його університетсь­ких лекцій. Іноді читав він їх увечері, при електричному світ­лі. Коли електрика псувалася чомусь й аудиторія залишалась у цілковитій темряві, Зеров ні на хвилину не припиняв лекції, цитуючи з пам’яті цілі сторінки літературних документів…

Зерова називали «книжним поетом», сам він приклеїв до себе титул «бібліофіла». Поет, кажуть, повинен черпати свої теми з життя. Ну, а хіба література — не один із проявів жит­тя, і то життя згущеного, сконденсованого, загостреного до краю? Хіба не з книжних джерел зачерпнуті «Анджело», «Бен­кет у чуму», «Моцарт іСальєрі», «Кам’яний гість» Пушкіна? Хіба не на підставі старовинних хронік побудував більшість своїх геніальних трагедій Шекспір? Хіба не літературні підос­нови мають драматичні поеми Лесі Українки, хіба не в бороть­бу з віковою книжною традицією вступила вона, пишучи «Ка­мінного господаря»? А Франкове перегукування зі століттями, його побудований на біблійній легенді «Мойсей»?..

Великі світові образи — це великі узагальнення, вони жи­вуть і житимуть, запліднюючи творчу людську думку. Саме цією довговічністю (боюся сказати — вічністю) образів світо­вої літератури і пояснюється повсякчасне звертання до них поетів… Зеров частіше, ніж інші сучасники, звертався до «ті­ней забутих предків». І то не тільки до сторінок «Одіссеї», особливо ним улюбленої, а й до «Слова о полку Ігоревім», і до постаті «мандрівного дяка» Турчиновського, і до творців особ­ливо йому симпатичних, об’єднаних у його думках ідеєю людя­ності — Діккенса, Жуля Берна, Марка Твена, Свіфта… І скрізь він брав своє.

(392 сл.)    (За М. Рильським)