Творче завдання: поміркувати над вчинком матері і висловити власне ставлення до героїні.
Коли поверталися додому стежкою поміж конюшини, згадалося тобі давнє…
Німці відступають із села.
Сьогодні вранці до вас зайшов був німецький офіцер. Ви, діти, залишені в хаті самі на цілий день, сиділи довкола столу й слухали патефон. До цього патефона зосталося кілька надщерблених платівок — про Катюшу, про гречаники та про Галю молодую.
Офіцер спинився посеред хати. Коли платівка докрутилась, він ступив ближче до столу, простягнув над вашими пониклими головами чорні руки і взяв патефон.
І тоді мати підскочила до офіцера, вихопила патефон і жалібним, неживим голосом залементувала:
— Це ж дитячий, чуєш?.. Це ж дитяча забавка, чуєш?
А що ошелешений німець, мабуть, не тямив, то вона тицяла на вас пальцем і повторювала:
— Кіндер!.. Кіндер!..
Усміхнувшись, офіцер спробував вирвати патефон з її рук. Мати патефон із рук не випустила і, заточившись, зненацька ляснула офіцера по щоці. Либонь, цього не сподівався ні офіцер, ні вона сама, бо, випроставшись, дивилася на нього переляканими очима. Німець підніс долоню до щоки, і погляд його безбарвних очей ставав злий і погрозливо-ворожий.
Запало страшне мовчання, і в цю мить хтось із вас зойкнув, заплакав, і фашистський офіцер, наче дратуючись від того плачу, різко повернувся подався до дверей.
І коли він зник за порогом, мати сполотніла. Поставила патефон на столі, й знову задзвеніла пісня.
Послухавши знайому пісню, мати вимкнула патефон, а сама вирядилась у теплий одяг.
— Як прийде той вовкулака, діти, кажіть, що немає мене вдома. Дивіться ж мені, й ногою нікуди, бо ті іроди вже тікають, грабують і палять.
Німецький офіцер знову навідався. Обдивився по кутках, щось запитав своєю лайливою мовою. Підійшов до кожного з вас і кістлявими пальцями задирав підборіддя, щоб дивилися прямо.
Здається, його хтось покликав із вулиці, бо, кинувши на вас вовчий погляд, він прожогом вискочив за поріг. Двері зосталися відчинені, а ви боялися наблизитися та прихилити… Усе ввижалось, як той офіцер повертається назад.
А вже пополудні, коли німці відступили, мати спустилася з горища. Була на себе не схожа — якась постаріла, змарніла жінка. І, мабуть, не вірила, що бачить вас живими. Сиділа на ослоні й рукою не могла ворухнути.
— Найдужче за вас боялась… Міг спалити хату, а ви б і потліли у вогні.
Довго сиділа на ослоні, зрештою звелась, дерев’яними руками взяла патефон… Коли платівка озвалася, щось, здається, сталось надворі. Мати припала до вікна, й ви почули:
— Наші!..
«Розцвітали яблуні і груші…»— лунало в хатині.
(374 сл.) (За Є. Гуцалом)