Буквар — основа основ. Це перший путівник, який відкри­ває дитині дорогу в світ Знань. Мабуть, ні в кого не викликає сумнівів, що буквар — одна з книжок, від яких значною мірою залежить ставлення людини до навчання, її успіхи не лише в науці, але й загалом у житті. Тому важливо, щоб перша на­вчальна книжка була красивою, якісною, а головне — напи­сана рідною мовою. Для сучасного українця твердження про важливість навчання рідною мовою, можливо, видасться див­ним, проте історія доводить, що аж до середини XIX століття про рідномовну освіту українці могли хіба що мріяти…

Ще в середині XIX ст. визначний діяч української науки і культури М. Костомаров наголосив: «Народна освіта — то всьому голова і основа. Научиться народ по-своєму читати, смак до читання візьме, почне з його очей полуда спадати, тоді і сила набереться, і літературу сам створить собі і стане народом міцним, що сам себе тямить і шанує».

Хоч українська освіта має давні й глибокі традиції, пер­ша україномовна абетка в Східній Україні, яка в 19 ст. нале­жала Російській імперії, з’явилася лише 150 років тому. Нею стала «Граматка» Пантелеймона Куліша, яка вийшла друком у Санкт-Петербурзі в кінці 1857 року. Друге видання з’явилося там же в 1861 році. До появи букваря П. Куліша в підросійсь­кій Україні не існувало жодного підручника, написаного ук­раїнською мовою.

Упродовж багатьох століть, як відомо, Україна не мала самостійної держави, а різні її території з XIV до середини XX ст. — початку Другої світової війни — належали різним державам: Литовському князівству, Польщі, Угорщині, Румунії, Австрійській імперії, Австро-Угорщині, царській Росії, Чехословаччині. З огляду на це в різних регіонах України українці здобували освіту всякими мовами, крім рідної: церковнослов’янською, латинською, російською, німецькою, польською, угорською… Потребу в рідномовних підручниках, насамперед букварях, поневолені українці усвідомлювали здавна.

Перша відома нам заборона українського букваря припа­дає на 1769 рік, коли Києво-Печерська лавра просила дозво­лу від Москви видати підручник, якого Синод так і не дозво­лив опублікувати.

За таких умов навіть більшість українців не вірили в те, що українська мова є самостійною й може використовуватися в різних сферах. Мало було таких діячів, які, всупереч позиції влади, розвивали українську літературну мову, відстоювали її рівноправність, використання в різних сферах. Тому особливо великою є заслуга П. Куліша, який за таких умов створив пер­ший україномовний підручник у Східній Україні.

До середини XIX століття в підросійській Україні не було жодної школи, де навчання велося б українською мовою. Проте в 40—60-х роках XIX століття в Україні почалося національно-культурне відродження, одним із виявів якого стало відкриття українських недільних (недержавних) шкіл, що мали на меті навчити грамоти дітей (і дорослих) бідняків, котрі не відвідували державних (російських) шкіл. Недільні школи почали з’являтися в Україні 1859 року з ініціативи самих українців. У 1859—1860 роках було вже 68 недільних шкіл. У них викладачами були члени українських громад — студенти, вчителі гімназій тощо. В недільних школах навчання проводилося у вихідні, вивчали три основні предмети: Закон Божий, грамоту, малюнок. Навчання в багатьох таких школах велося рідною мовою, тому була потреба в українських під­ручниках.

«Граматка» П. Куліша стала першим букварем, із котрого українці в підросійській Україні могли навчатися рідною мо­вою. Наслідуючи приклад П. Куліша, до створення підручників українською мовою для недільних шкіл на початку 60-х років XIX ст. приступили й інші українські діячі. Авторами украї­номовних букварів, арифметик стали М. Максимович, К. Шей-ковський, Т. Шевченко, І. Деркач, М. Гатцук, О. Стронін, О. Дараган, Л. Ященко, О. Потебня та ін.