Завдання: написати переказ опису місцевості.

Дорога різко подерлася вгору. Зникли, залишившись по­заду, сади, широчезна долина поступово повужчала, стисла-ся, пологими хвилями набігали звідусюди все вищі та вищі горби, вкриті то лісами, то густими чагарниками, а то й зовсім безлісі,— тільки трави на них та отари овечі, що повзають сі­рими плямами, і на такому горбі обов’язково вершник застиг­лий, наче з каменю висічений і поставлений на тисячоліття. А за ними, за отими горбами, вже видно й гори: дикі ущели­ни, оголені скелі, що підступають все ближче й ближче,— ще кілометр, ще два — і могутня, до самого неба, стіна перетне їм дорогу, не пустить нікуди. Але дорога вперто веде уперед. Вона то врізається в один із горбів, коли вже не може його оминути, то притискається до навислої стіни, вузька, як лезо ножа, і тоді під самими колесами глибоко й моторошно відкривається прірва: в Юрка аж пальці німіють, так він стискає борт, а Зай-кен жене, хоч би тобі що, закладає такі круті віражі, що аж го­лова обертом іде! А Ніна сидить, мов на канапі вдома.

Чим вище, тим стає холодніше. Спершу Юркові було аж приємно, та згодом став мерзнути. Але мовчав, терпів, аж поки Ніна сама здогадалася: дістала дві ватянки, одну собі, другу Юркові, і він одразу ж зігрівся.

У табір приїхали зовсім затемно. Довго спускалися вниз при засвічених фарах. Сліпучі промені розсікали пітьму, вони то гу­билися в чорній, як смола, порожнечі, то, впиралися в кам’яну стіну, що нависала над дорогою, грізно й похмуро,— все нижче й нижче з’їжджала машина, тому спускові, здавалося, кінця-краю не буде, аж ось вузька кам’яниста дорога, що звивалася вузьким серпантином, закручена, як сталева пружина, довко­ла гори, враз випрямилася, стрілою прослалася обіч гірської річки, що глухо й потужно ревла ліворуч. Знову потеплішало, ласкаве повітря долини війнуло в обличчя, а вгорі, прямо над головами, на чорному тлі замиготіли ясні та великі зірки. А по­переду, з-за кам’яної стіни, лилося сріблясте сяйво.

—         Що то? — спитав Юрко зачудовано.

—         То місяць. Сходить із-за гір.

Машина круто повернула ліворуч, і Юрко прямо перед со­бою побачив інші вогні, розсипані при самій землі.

—   Ото вже й наш табір.

Юрко аж звівся, щоб роздивитися краще. Світло від фар побігло-побігло вперед, наткнулося на дерева, а поміж дере­вами вже було видно намети і людські постаті: в таборі не спа­ли — чекали на них. Не встигла машина зупинитися, як її з усіх боків обліпили люди: веселі бородаті й безбороді облич­чя, десятки незнайомих Юркові людей. Всі вони обіймали тата, що вийшов з кабіни, а Зайкен уже одкрив борт кузова, і деся­ток рук потягнулося одразу ж до бочок і ящиків, до лопат та ломів — розвантажувати. Юрко, не знаючи, що йому робити в оцій веремії, оглянувся безпорадно на Ніну, але Ніни вже не було, вона встигла зіскочити на землю, і Юрко сидів ні в сих ні в тих, поки не пролунав татків голос:

—   Юро, а ти ж чого? Злазь!