ЦІКАВІ ЗНАХІДКИ

Сьогодні в Юрка вихідний. Як і в усіх геологів. І кожен ви­користовує неробочий цей день по-своєму: той спить до обіду, той подався униз на рибалку — там, кажуть, харіуси чіпля­ються на голий гачок,— той пише додому листа, а той зібрав брудну білизну та й вирушив прати до заводі. Тато Юрків за­сів зі старшим геологом за папери, сказав тільки Юркові, щоб не заходив далеко.

Та Юрко світ за очі й не збирається: лише в оту он ущели­ну, в крайній той «палець», звідки, наче з помпи, виривається тугий струмінь води. Вода, мов небо, блакитна, вона зберегла колір криги, що тане вгорі, під гарячим полуденним сонцем. Сонце вище — і вода прибуває в потічку, сонце донизу — і во­да спадає. А під райок ледь дзюркоче, сонно і мляво.

Юрко вже був у тій ущелині: ходив разом із татом. Ще тоді запав йому в око гігантський зсув вивітреної породи, весь у яскравих спалахах, так, мовби хто потовк скло та й розсипав щедро по схилу. Тато сказав, що то кристали, що десь угорі кварцева жила і її треба колись конче обстежити, бо місцеві жи­телі розповідали, що тут раніше знаходили золото, але сьогодні Юрко йшов не по золото, хоч він би, звісно, не відмовився б од того, щоб знайти самородок кілограмів на два або й три. Тож Юрко підніме й золотий самородок, якщо попадеться, хоча йде по інше: по кристали. Закинув за плечі рюкзак з двома мішка­ми для проб, узяв молоток. Сказав татові:

—        То я пішов.

—        Йди, — кидає заклопотано тато. — На обід не запізнюйся.

—        Не запізнюся.

Вийшов з намету — Нінка назустріч.

—        Юро, куди?

—        По кристали.

Нінка відкинула з лоба пасмо, в очах її загорілася ці­кавість.

—        Зачекай, і я з тобою…

—        Ти ж довго збиратимешся,— завагався Юрко.

—        Та я за хвилинку, Юрику! — Ніна, коли їй це вигідно, може бути ласкава, хоч до рани тули. — Візьму тільки моло­ток.

—        Ну, давай,— погодився Юрко.

Ніна майнула до намету. Одразу ж і виглянула: з молотком і рюкзаком за плечима.

—   А ти для кого збираєш? — допитувався по дорозі Юрко: він її уже наперед ревнував до всіх кристалів, які вона позна­ходить.

—   Для нашого музею.

Юрко теж вирішив, що частину однесе в геологічний музей.

Одразу ж за поворотом вузька та глибока ущелина ширша­ла. Вгорі нависали прямовисними стінами скелі, а ще вище, попереду, підіймалася білосніжна голова льодовика. Шуміла, вирувала в потоці вода, стрибала по каменях, пінилася у водо­граях, билася то в один берег, то в другий,— з року в рік, з ти­сячоліття в тисячоліття: недаремно ж прогризла в міцнющих породах глибочезну ущелину, якою вони зараз ідуть. Омина­ють чагарник, що поріс густо по схилах, чіпляючись корін­ням за кам’янистий неродючий ґрунт,— усе тут живе всупереч суворій природі, землетрусам та зсувам, сухим жорстоким морозам і шаленим зимовим вітрам. Он попереду й зсув, потрібний Юркові,— ще здалеку виблискує мільйонами вогників.

(448 сл.)    (За А. Дімаровим)