Коли 1954 року всесвітньо відомий маестро Пабло Пікассо побачив на міжнародній виставці в Парижі картини Катери­ни Білокур, кажуть, що він довго стояв біля них, мов загіпно­тизований, а потім назвав її геніальною й порівняв із Сера-фін Луїз із міста Сан лі, відомою художницею, що вславилася в наївному мистецтві й також малювала квіти. І додав: «Якби в нас була такого рівня художниця, ми змусили б світ загово­рити про неї».

Через два роки Катерині Білокур було присвоєно звання на­родного художника України. її ім’я стало знане в республіці й поза її межами, про неї пишуть статті, в Богданівку, раніше Богом забуте село, як казала сама Білокур, почали навідувати­ся гості з Києва, її згадують поряд зі славетними примітивіста-ми Анрі Руссо, Іваном і Йосипом Генераличами, Марією Прий-маченко, Ніко Піросманішвілі, Ганною Собачко-Шостак. А до цього були довгі роки сповненого буденної тяжкої праці сільсь­кого життя, голод, розруха, колективізація, війна, знову голод 1946 року… Все це пережила Катерина Білокур, як і мільйони українських селянок, але зуміла завдяки своєму величезному, даному Богом талантові й дивовижній наполегливості сягну­ти вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях малюванням спробу ухилитися від робо­ти. Вона зустріла нерозуміння матері, що вважала її малюван­ня безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сіль­ському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини, не маю­чи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навча­лася у природи.

«В будні мені малювати заборонялося,— згадує вона про свою молодість у листі до художника Матвія Донцова.— А ли­ше в неділю, після обіду, як уже все впораю».

На більшості полотен Катерини Білокур стоїть авторський напис: «Малювала з натури Катерина Білокур». Справді, природа, «натура» були її головними вчителями, а квіти — найулюбленішими мотивами. «Квіти, як і люди,— живі, ма­ють душу!» — казала художниця й тому ніколи не зривала їх, а змальовувала, сидячи біля стеблини чи куща, бо вважала, що «зірвана квітка — вже не квітка».

Не зазнавши особистого щастя, бачачи довкруг себе злид­ні й гризоти щоденної боротьби за існування, Катерина Біло­кур у квітах, у малюванні їх бачила високий сенс. Малюючи їх, вона неначе сягала найдосконалішої, найгармонійнішої кра­си, яку закладено природою в квітах і якої їй бракувало в жит­ті особистому. «Та і як же їх не малювати, як вони ж такі кра­сиві! А як прийде весна, та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене, та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю кві­ти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії й далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві».

І вже пізніше, у повоєнні роки, а найбільше у п’ятдесяті, коли до неї прийшло визнання, вона варіювала квіти нерідко у найфантастичніших сполученнях, кольорах, поєднувала з найрізноманітнішими предметами.

І донині точаться суперечки щодо приналежності творів Білокур: чи то до професійного живопису, чи то до народного мистецтва. Проте всі дослідники її творчості одностайно визна­ють високу філософську наснаженість їх, глибоке осмислення життя. Зображені на її полотнах квіти, овочі, предмети побуту осяяні її незвичайним чуттям кольору, оживлені її філігран­ною майстерністю й сприймаються як величальний гімн при­роді, людині.