У дитинстві я не могла змиритися з тим, що батьки надто за­клопотані своїми справами, часто уникають прямих відповідей на запитання, а в казкову фею взагалі не вірять. Чи не тому вже школяркою з величезним сумнівом сприймала матусині роз­повіді про Миколая, котрий чемним дітям приносить подару­ночки, а неслухам — різочку. Щось подібне часом читаю в очах свого семилітнього синочка… А днями він у школі писав доб­рому чарівникові листа. Щоправда, вислухавши іронічні реп­ліки своїх однокласників, поцікавився, чи й справді його пос­лання отримає Микол ай і чи можна попросити презент не собі, а… папужці, котрому «дуже самотньо без іграшок». А я, нія­ково відводячи погляд, чомусь дуже захотіла повернутися в ті часи, коли щодня визирала у вікно, сподіваючись, що якоїсь чудової миті до мене у гості прилетить Карлсон…

Хоч би там що говорили психологи, але, схоже, нинішні діти дорослішають надто швидко. У шість вони не тільки сіда­ють за парти, а й, пізнаючи світ, поволі поринають у життєву суєту і вчаться не засмучувати батьків, кажучи їм напівправ­ду (навіщо змушувати тата імаму «напружувати зір», якщо вони не хочуть бачити незвичного). Минає час, і запитання «Звідки це взялося?» у наших синів та доньок трансформуєть­ся в «Куди це поділося?» Вони й самі перестають бачити диво­вижні речі й починають гратися у нові ігри, пронизані прагма­тизмом. Здавалося б, що поганого в тому, що підлітки знають і відстоюють свої права? Та діти також добре проінформовані про обов’язки… батьків. Зокрема, й про те, що саме їм 19 груд­ня делегував свої повноваження святий Миколай. Отож з очи­ма, як у шаленого окуня, більшість татусів і матусь прочісу­ють нині магазини й базари у пошуках якогось матеріального дива, омріяного їхнім чадом. Власне, й запити у молодого по­коління «дорослішають» із кожним днем. Скажімо, одна моя знайома вже півроку відкладає гроші на супердорогий конс­труктор для свого 10-річного сина. 12-літня донька іншої при­ятельки забажала МРЗ-плеєр.