Творче завдання: доповнити текст власними спосте­реженнями про природу степу.

Люблю я зелені степи нашої північної Вкраїни! Зелений килим — море без краю; пахощі так самі і вливаються в гру­ди, а груди від того нектару ширшають; серце б’ється вільні­ше; чуєш, як по твоїх жилах перебігає-переливається степове повітря, легке, свіже, упивне… Наче душа твоя під впливом того повітря, розкривається задля того, щоб набрать вільних гадок; напиться кохання і любить, любить, любить… Любить світ — вільний, як сама воля; любить людей нагодованих і си­тих, як хліб; любить дружину — дівчину гарну, як сама краса…

Хороша, чудовна, чарівнича краса наших степів вдень, не гірша і вночі. Дняний зелений килим вночі стає темно-сизим оксамитом; дняне яскраво-блакитне небо стало синім, м’яким; колір його так і манить, так і лащить твій погляд і якось при­над ливою цівкою ніжить душу. Раюєш собі під цим синім на­метом, ґаптованим та мережаним зорями… А зорі-мережки за­грають до тебе, ніби жартують… Любуєшся на картину нічної степової краси, смакуєш раєве смакування; впиваєшся тим впи­ванням, яким може почастувати тільки степова, весняна, ясна і зорява ніч зі своєю тихою, як могилки, тишею, бо як тільки вчуєш де людський голос, зараз пропаде, згине ввесь вплив нені-природи: перед тобою виросте і заслонить красу її людсь­ка недоля, убожество, сльози матерів, крик голодної дітвори, гук ситих, нагодованих багатирів-експлуататорів і всяких зло­діїв, пройдисвітів, яких немало в світі…

А що за ранок у степу! От зайнялася зоря, почало дніти, стало займатись на світ; небо ясніє: із темно-синього переходить в блакитне. От і горобці зацвірінькали; десь високо-висо­ко чується пісня жайворонкова… Потягло свіжим ранковим ві­терцем. Ген-ген з-за гори, з-за козацької, а може, й татарської високої могили випливає червоне сонце, і зразу неначе кров’ю облило кругом степ. Сонце йде повагом вгору, а вслід його мі­няється і колір степу: червоність меншає, трава здається золо­тисто-зеленою, мов хто побризкав її краплями золота… Гарно, чудовно гарно!..