Творче завдання: розповісти про те, яке значення вишиваний рушник має у вашій родині.
Як ритуальну реліквію рушник використовували майже в усіх традиційних обрядах. Народження й хрестини, заручини й весілля, проводи в дорогу та зустріч бажаних гостей — без рушника ніде не обходилися. Навіть труну спускали в могилу на рушниках.
До речі, традиції українців вішати рушники на образи, пов’язувати ними хрест на похоронах, вішати рушники на могильних хрестах прийшов до нас з глибини віків, ще з поганських часів. Тоді наші предки-слов’яни обожнювали природу і вірили, що в лісах по дуплах живуть божества. Віддаючи шану цим божествам, вони обвішували дупла рушниками, що називалися тоді обрусами. Це свідчить про те, що пізніші традиції не були занесені християнською вірою до нас з Візантії. Разом з тим це є і свідченням глибокої історії нашого рушника. Найдавніший рушник з вишивкою знайдено під час археологічних розкопок у Києві на Вознесенському узвозі. В нього були загорнуті монети князя Володимира Великого. Знахідка датується кінцем X — початком XI століття.
Мистецько-декоративна роль рушника не менш багата й розмаїта. В Україні, особливо по селах, майже немає такої хати, де б не було рушників. Немає їх хіба що в тих «українців», які об-міщанилися й відцуралися не тільки рушників, а й рідної мови. Як декоративна оздоба, рушник своїм багатим орнаментом надає хаті урочистості, святковості, національного характеру.
Хата, прикрашена рушниками, затишна й привітна. Рушники можна побачити на картинах, на вікнах чи просто на стінах або на жердках.
На Закарпатті, наприклад, спеціально тчуться коротенькі односторонні рушники, призначені для «ґрядки» (жердки).
Рушники, що вішались на кілок, називалися «кілковими», а ті, що вішалися на образи, на Чернігівщині називалися «набожниками», «завісками». Декоративними рушниками раніш накривали хліб на столі або просто стелили їх поверх скатерки. У багатьох місцях України ткалися рушники спеціально до кожного великого свята і мали свою назву.
Вишиваний рушник наш прийшов із тієї ж сивої давнини, що й народна пісня.
(298 сл.) (За І. Гончаром)