Російська імператриця Катерина II вельми любила удавати з себе безкорисливу покровительку й меценатку філософів, підкреслювати свою наближеність до їхніх шукань сенсу людського існування. 1787 року, подорожуючи Україною, вона почула про видатного сучасного філософа Григорія Сковороду і здивувалася: чому не знала про нього раніше? Чому він не охоплений її увагою й милістю? Негайно звеліла своєму фаворитові Потьомкіну розшукати Сковороду і переказати йому милостиве повеління, аби переселився до столиці Росії, щоб вона завжди, коли забажається, могла з ним зустрітися й поговорити про насущні питання буття. Але ніхто не знав, де шукати філософа, бо в нього не було місця постійного проживання. Розпочалися пошуки. Вірнопіддані імператриці мусили вдовольняти кожну її забаганку, оскільки не раз переконувалися, який великий гнів може впасти їм на голову.

Так самовіддано в державі розшукували тільки небезпеч­них злочинців. З Харкова, де зупинилася зі своїм велетенським почтом імператриця, в усі кінці Слобожанщини полетіли вер­шники. І нарешті один з них на змиленому коні зупинився на околиці села Гусинці. При дорозі сидів чоловік, якого назвали філософом, і грав на сопілці. Поблизу безтурботно пощипувала соковиту траву вівця, яка, звичайно ж, анітрохи не підозрюва­ла, що за знаменита особа її пастух, котрого жде в столицю ім­перії августійша жінка. Вкладаючи в свої слова найвищу пова­гу до цариці, посланець Потьомкіна переказав Сковороді волю Катерини. Філософ вислухав уважно, нічого не відповів. Зате заграв на сопілці веселу мелодію. Розгублений посланець му­сив дослухати її до кінця. Потім філософ здивував його такими словами: «Скажіть матінці-цариці, що мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця». Так і поїхав верхівець ні з чим.